read-books.club » Сучасна проза » Іван і Чорна Пантера 📚 - Українською

Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

188
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Іван і Чорна Пантера" автора Володимир Лис. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 60 61 62 ... 82
Перейти на сторінку:
з’явилися Таумі й Іван, Софія Петрівна вирішила, що покаже пластину гості. Раптом та знає, що означають маленькі дивні фігурки, витиснені на пластині. Може, щось таке, через що від пластини треба радше відкараскатися, ніж зберігати її?

Здивуванню Таумі не було меж, коли вона побачила пластину. І було з чого дивуватися! Перед нею тьмяно поблискувала точнісінько така пластина, яку вона бачила у Нью-Йорку в старого Джавіртана. Той самий неправильний трикутник, видовжений в один бік. З такими самими позначками.

— Де ви знайшли цю… цю річ?

Зінаїда зиркнула на Таумі й собі злякалася. Жах просвічувався із зіниць чорношкірої гості.

— Таві-Табуку! — прошептала вона.

Зінаїда не зрозуміла цих слів. Зате Таумі гарячково шукала відповіді: звідки взялася тут пластина-трикутник? Адже ту, що вона бачила в Нью-Йорку, покійний Джавіртан знайшов в Африці, у могилі Туммі Маліколоне. Може, це та сама пластина? Яка дивним чином перемістилася сюди. Чи така річ мала бути і в могилі білої мамби?

Отож є поєднання двох відьом, двох чарівниць? Куди ж дівається її невіра в цю історію? Тобто містичну частину цієї історії, бо поїхала вона сюди, лише поступаючись шантажу й натиску та ще й спокушена черговим великим заробітком.

— Де ви взяли цього… Таві-Табуку, цю річ? — перепитала Таумі.

Зінаїда переклала.

— А що сталося? — вигукнула Софія Петрівна.

— Негайно відповідай, — з притиском сказала Зінаїда.

Софія Петрівна сказала, що бабуся… Бабуся передала родинний переказ. Начеб цю пластину привіз звідкись їхній деякий предок. Він був у козацькому війську Богдана Хмельницького, яке допомагало французам відбивати в англійців якусь фортецю. Та той предок, його нібито звали Марком, там, у Франції, й лишився, бо закохався у вродливу француженку. Та її батько сказав, що не віддасть доньку за голодранця та ще й з дикої східної напівварварської країни. І тоді Марко вирішив найнятися матросом на корабель, який плив до Вест-Індії. Там він потрапив до піратської компанії, яка займалася постачанням рабів для плантацій на якомусь острові.

— Гаїті? — перепитала Таумі.

— Може, й Гаїті, — сказала Софія Петрівна. — Він кілька разів плавав до Африки. А тоді із золотом і грошима повернувся до Франції. Та його дівчина вже вийшла заміж. Мала дітей. І тоді Марко через всю Європу помандрував в України. Та не на Січ, а додому, на Полісся. Дорогою був пару раз пограбований, отож привіз тільки цю пластину, зашиту в підкладці сюртука. Та не став її продавати, а нащадкам велів берегти, як зіницю ока, нікому не віддавати, берегти в роду.

«Виходить, я потрапила сюди не випадково», — подумала Таумі.

Але що означала наявність саме в цьому селі цієї пластини-трикутника, вона не знала.

«Пора додому, — подумала Таумі. — Дуже пора. Я стомилася. Де ж череп? Ні, нехай він лишається тут. Мені світове панування не потрібне. Я й так одна з королев цього світу. Хочу до Костьї. До Маріонелли. Хочу на могилу брата. Хочу…»

Вона заплющила очі. Простягла руку.

— Дай їй цю бісову пластину, — скомандувала Зінаїда.

Софія Петрівна послухалася. Із заплющеними очима Таумі взяла пластину й поклала на долоню.

— Туммі Маліколоне, — прошептала вона. — Ти живеш і тут, Туммі Маліколоне.

Вона погладила пластину і розплющила очі.

— Ви знаєте, що таке священний сон в Африці? — спитала вона у Зінаїди.

— Ні, — сказала та.

— Є два види цього сну, — пояснила Таумі. — Перший, коли людина після молитви місцевим богам іде у савану й знаходить там абсолютно безлюдне місце. Вільне не тільки від людей, а й від звірів. Лягає на землю, розкинувши руки.

І дивиться на небо, доки не засне. Прокинувшись, така людина стає вдвічі мудрішою, особливо, якщо спала не менше доби.

Вона замовкла і спитала, чи міс Зіна вірить у це.

— Не знаю, — сказала Зіна. — А другий вид сну?

— Коли людина бере в руки якийсь предмет, який їй особливо дорогий і на придбання якого вона затратила багато сил, кладе на простягнуту долоню і стоїть, доки теж не засне. Якщо зможе заснути — цей омріяний предмет принесе їй щастя. Якщо ні — його треба викинути.

— Дивно, — сказала Зінаїда.

— Дивно, — згодилася Таумі. — Спробуйте… Нехай ця жінка спробує колись заснути із цим… золотим трикутником.

— Ви вважаєте, що їй це треба зробити? — сказала Зінаїда.

— Не знаю.

І тут Таумі відчула — шкірою, всім своїм єством — треба негайно покидати це село. У цій пластині загроза. Їй особисто. Їй про це сказала сама Таві-Табуку, коли взяла до рук. Таке ось відчуття.

І вона поспішно промовила:

— Все, мені пора. Сподіваюся, містер Джордж відвезе мене до Києва?

— Відвезе, — сказала Зінаїда.

Попри прохання Таумі відмовилася обідати. Софія Петрівна поклала їй у торбину десяток добірних яблук, дві банки — зі смородиновим і ожиновим варенням і ще дві — з грибами.

— Відмова означає образу? — спитала Таумі у Зінаїди.

— Означає образу.

Таумі Ремпбелл щедро розплатилася із Зінаїдою і Георгієм Семеновичем. Тицьнула й Іванові стодоларову купюру.

— Нащо мені? — розгублено сказав Іван.

— Бери, бери, — сказала Зінаїда і закрила його пальці у жменю. — Дають — бери.

— А б’ють — утікай, — лукаво озвався Іван.

Гіркою була для нього мить прощання з тією, котру любив… Господи, невже він любить її більше за маму? Виходить, більше…

— Спасьїбо, Джон, — сказала Таумі і ледь-ледь торкнулася своєю обцілованою стількома щокою об неголену, колючу Іванову.

Тут Іван згадав два англійські слова.

— Гуд бай, чорна пантеро, — сказав він.

Коли Зінаїда переклала два останніх слова, Таумі Ремпбелл посміхнулася.

І ось машина рушає. Зникає за поворотом сільської вулиці.

«Сон пройшов», — думає Іван.

Він тюпає додому. Мама свариться, та не дуже. Іван простягає їй американські гроші.

— Свят, свят, Іване, що то? — дивується мама, яка ніколи не бачила доларів.

— Теї гроші, що в Гамериці…

— Ти не вкрав, Іване? Де взяв? Учителька дала?

— Золотая ангелиця, — каже Іван і йде за хлів.

Там він бере візка для гною й лопату-городника. Акуратно обчищає візка.

— Іду помагати, — каже до матері.

Та вона вже не чує. Побігла до Марини, хвалитися ненашими грішми. Іван прямує через всеньке село, до розкарячкуватої сосни. Знаходить черепа і закопує під сосною. А тоді знайшов те місце, де лишила слід свого чобітка Таумі. Там, де земля була твердіша. Акуратно повантажив землю зі слідом на візок. Він знав, що далі зробить. Землю із дорогоцінним слідом привезе додому, а навесні посадить у те місце, де ступала нога чорної пантери, насіння великої червоної ружі. Такої, як під вікном у вчительки росте, сам бачив. Мусить із сліду цеї жінки вирости квітка

1 ... 60 61 62 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван і Чорна Пантера», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іван і Чорна Пантера"