Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Прийшла пора збирання врожаю. Зерно вродило не так рясно, як завжди, але його було цілком досить, щоб забезпечити нашу подорож, — з двадцяти двох бушелів посіяного ячменю ми зібрали понад двісті двадцять бушелів, та й рису було чимало. Навіть якби на острів переїхали всі шістнадцятеро бороданів-європейців, нам би вистало до наступного врожаю. Що ж до подорожі, то нам би стачило на мандрівку в будь-який куточок світу. Для зерна ми наплели великих кошиків, і в ремеслі кошикарства особливою вправністю відзначився іспанець.

Тепер іспанець міг плисти до своїх товаришів на переговори. Я наполягав, щоб він нікого не привозив із собою, якщо той спершу не присягне у присутності старого індіанця, що ніколи й нікого не скривдить на острові, а навпаки, в разі небезпеки захищатиме і підкорятиметься всім моїм наказам. Присяга має бути письмовою, власноруч підписаною. Я, щоправда, не подумав, як вони збираються це зробити, якщо немає ні паперу, ні чорнила. Отож іспанець і батько П'ятниці на тих самих каное, на яких припливли на острів полоненими, повернулися на волю. Кожному з них я вручив по мушкету і по вісім набоїв із наказом користатися тільки у разі крайньої небезпеки.

Робота просто кипіла у мене в руках, коли я думав про те, що по двадцяти сімох роках ув'язнення нарешті маю надію на визволення. З собою мої посланці взяли хліба та родзинок із таким запасом, щоб вистало всім європейцям на вісім днів. Я побажав їм щасливої дороги й умовився про сигнал — повертаючись, вони заздалегідь мають вивісити на щоглі прапорець. Каное вийшли в море з попутним вітром якраз у повний місяць, за моїми підрахунками у жовтні — останнім часом я кілька разів збивався з календаря і вже не вів його так ретельно, як на початку.

Я чекав на посланців уже вісім днів, коли трапилась дивна пригода. Одного ранку я спав у наметі, коли мене збудив крик П'ятниці:

— Пане! Пане! Пливуть! Пливуть!

Я скочив із ліжка, накинув одяг і вибіг надвір, навіть не подумавши про зброю, хоча раніше ніколи так не чинив. Я вглядався в море — і раптом побачив на хвилях, на віддалі півтора льє, трикутний прапор на суденці, яке несло просто до острова. Але несло його не з великої землі, а з крайньої південної точки острова. Я гукнув П'ятницю і велів йому зачаїтися та спостерігати, бо то очевидячки був не наш човен. Не відомо, ворог то чи друг.

Я ж побіг додому за підзорною трубою і там, приставивши драбину, видерся на пагорб, як завжди робив, коли не хотів, щоб мене хтось помітив. Згори як на долоні я уздрів корабель, що стояв на якорі десь за два льє від острова, на південному сході. То був англійський корабель, який спустив на воду англійський баркас!

Не можу передати свого приголомшення — я невимовно зрадів, побачивши англійське судно, там були мої земляки, мої друзі! Проте легкі сумніви шкребли серце — не знаю, звідки вони взялися, — і змушували мене бути насторожі. По-перше, я здивувався, з якого дива англійський корабель опинився в цій частині світу — тут не проходять жодні морські шляхи, якими плавають англійці. Останнім часом не було штормів, що могли б закинути корабель сюди випадково. Якщо це справді англійці, боюся, вони не з добрими намірами припливли. А мені ой як не хочеться втрапити до рук злодіїв і вбивць!

Людині не слід відкидати сумнівів, якщо такі зароджуються глибоко в серці. Всі знають, що часто ми отримуємо ніби підказки — і це підказки з невидимого світу, з якими варто рахуватися. Якщо внутрішній голос шепоче нам про небезпеку, безперечно, це дружній голос, голос вищої чи нижчої сили, яка зичить нам добра.

Мій випадок — якраз цьому підтвердження, бо якби я не послухався внутрішньої перестороги і радо вибіг зі схованки, то опинився б у пастці. З вершечка пагорба я бачив, як баркас причалив до берега. Матроси шукали зручної затоки, щоб завести туди баркас і легко висадитися, але не помітили мого лиману. Тому їм довелося пройти ще з півмилі уздовж берега — мені вельми пощастило, що вони не причалили просто в мене під хатою, бо дуже скоро я б лишився без твердині, якби взагалі вижив.

Тільки-но вони висадилися на берег, я пересвідчився, що то англійці, принаймні більшість із них. Було там двоє чи троє данців, а може, й не данців. Загалом моряків було одинадцятеро, троє з яких — беззбройні та зв'язані. Перші четверо чи п'ятеро непроханих гостей вистрибнули на берег і витягнули полонених. Один із полонених метався в розпачі, а двоє інших, хоч і мали збентежений вигляд, трималися гідно. Я ошелешено спостерігав за цією сценою, бо гадки не мав, що вона може означати. Аж тут до мене озвався П'ятниця:

— Пане! Англійські люди будуть їсти полонені, як дикуни.

— П'ятнице, чому ти вирішив, що моряки їстимуть полонених?

— Будуть, будуть.

— Ні, — заперечив я, — гадаю, вони планують їх убити, але вже точно не їстимуть.

Поки я спостерігав за подіями, то й думати не міг, а просто стояв і тремтів, так і чекаючи, коли повбивають трьох в'язнів. Один із матросів навіть замахнувся величезним кортиком, більше схожим на шаблю. Кров застигла в моїх жилах. Як шкода, що іспанця та старого індіанця немає зараз поряд! Учотирьох ми б спробували врятувати полонених — здається, непрохані гості не мали вогнепальної зброї.

Тим часом матроси розбіглися по острову, наче б зібралися його швиденько дослідити. Трьох в'язнів вони лишили без нагляду — ті могли б утекти, якби схотіли. Вони ж натомість сумно всілися на землю. Вираз їхніх облич нагадав мені мене самого, коли я вперше ступив на цей острів: як я розпачливо роззирався, які страхіття мені ввижалися, як боявся спати вночі, щоб мене не зжерли хижаки. Я тоді ще не знав, як добре зможу облаштуватися на острові завдяки кораблю, котрий прибило майже до берега, так і троє бідолашних в'язнів іще не здогадувались, що зовсім близько — порятунок. Людина не вміє заглядати наперед і тому тим більше мусить покладатися на мудрість Божу, бо ж Господь не полишить своїх дітей у біді, й часом порятунок наш там, де ми й не чекаємо.

Незвані гості прибули з припливом і