Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Храни бог тебе, серденько, — поблагословила Явдоха і потягла синочка далі, бо тепер уже мали вони куди спішити, треба ж було мерщій знайти будь-який заробіток, бо ж над їхнім сумлінням висів тепер — який не який, а борг. — Бувай здорова, доню!
Але дівчина вже не чула того, бо перед нею знову став, десь покинувши свого лисого бузівка, той самий опецькуватий дядечко, схожий на пана Пампушку, і знову почав розглядати макотерті.
43
Розлючена його поверненням, Лукія знову була схопилась за якесь горнятко, щоб жбурнути в нахабу, хоч уже й роздивилася, що це — не мужик, хоч не був він і паном, — вона вже й замірилась тим горнятком, коли дядько хутенько вклонився дівчині й спитав:
— Скільки правиш за макітерку? Ось гроші! — і виклав на цяцькований таріль два подвійні динари.
Лукія повернула решти один шаг і навіть не глянула на покупця, поки той, вибравши макітру, самотужки всаджував її п прездоровий лантух і, ледве піднявши, попер пріч, але спинився, бо зустрів якогось височенного й вельми вусатого (навіть поміж вусанями тих часів) молодика видатної вроди.
— А що? — спитав той.
— Макітру, — ледве буркнув товстий дядечко.
— А де?
— Ось тут, — кивнув той на Лукію та й рушив далі, бо тримати череп'яну озіяку, видно, було нелегко. — Піду… — буркнув товстун, відходячи.
— З богом!
— Скоро й початок кумедії.
— А скоро.
I вони розійшлись.
Той, з макітрою, посунув далі.
А молодик спинився біля Лукії.
— Сестро, — покликав він.
— Це ти? — зраділа дівчина. I на всі боки озирнулась.
— Тато не веліли з тобою й розмовляти, — сказала вона хутко і тихо.
— Аж так? — і, прикро вражений, молодик уже ступив, щоб одійти.
— Тимоше?! — скинулась за ним Лукія. — Постривай, Тимоше! Підожди-но.
— Та батько ж не велів! — буркнув Тиміш, але спинився. Ось так вони й стояли мовчки, названі брат і сестра. Вона дивилась крізь сльози.
А він посмикував свої вуса, що виросли до пояса, і сердився на себе, що знову прийшов, хоч не прийти й не міг, бо щиро любив оцю сердиту сестру, бо вона ж його вигляділа по смерті матері, та й тепер він добре бачив, же Лукія вболіває за ним — навіть батьковій волі всупереч, важачись навіть розгнівати старого аж-аж… Він же, він, оцей синок, Тиміш, наймолодший, осоромив гончаря Саливона Юренка-Глека на цілий світ, бо посилав же старий і цього сина, як і двох старших, учитися до київської Академії, а він таке встругнув, що й не дай бог нікому: приїхав до Мирослава на вакації разом із мартоплясами, став мандрівним лицедієм, блазнював на базарі перед усією громадою…
— Батько знову згадував мене сьогодні? — спитав Тиміш у дівчини. — Що ж він казав?
— Не питай…
— Я мушу знати, сестро.
— Казали тато… воювати, мовляв, не хоче, ледащо. Війна ж, а він, бач…
— По три вистави кожен день.
— Батенько ж кажуть: пусте! Або воюй, або працюй, або вертайся в Київ, до науки.
— Я й вернусь, сестрице.
— Коли ж?
— Ось-ось… за день, за два.
— Це добре: батенько ж казали, що привселюдної ганьби такої довго не переживуть. А тут іще й Омелько…
— Що з ним?
— Рушає цієї ночі… за Миколою вслід. До Москви!
— Скажи, що я прийду вночі до нього… попрощатись.
— Скажу, Тимоше.
— Прощавай! Пора… починати виставу.
— Гріх тобі, братіку. Всі ж воюють, а ти…
— Який же я воїн! — сумно посміхнувся Тиміш. — Все, що я мене може вийти: піп чи мартопляс.
— Та був же ти сміливим хлопцем!
— Був… — зітхнув Тиміш Юренко. — Воно, правду сказати, й тепер… сміливості не позичаю. Але моя сміливість більше скидається на відвагу цилюрника, того, що бриє божевільних…
Лукія, звісна річ, його не зрозуміла.
Брат, кивнувши їй, мерщій подався до роботи, бо вже й справді була пора починати чергову виставу, що поглянути на неї десь там уже сходився чи не ввесь мирославський базар.
Лукія сумно дивилася вслід, бо ж, брата жаліючи, певна-певнісінька була, що в тому ділі правда твердо стоїть по батьковім боці.
44
Михайлик з мамою, не спиняючись, поспішали далі, і вже, можливо, поминули б увесь базар, коли б перед ними не виникла знову циганочка Мар'яна.
— То куди ж це ви так летите? — лукаво блимнувши, поспитала вона.
— Куди треба! — буркнула Явдоха, тягнучи парубка далі, бо ж їх десь, може, дожидала в москалевім кузні якась робота, та й не хотілось нені, щоб її син балакав із цією молоденькою відьмочкою.
Але циганка схопила його за рукав.
— Чого такий важний? — спитала вона, так само пускаючи бісики. — Хіба ти вже розбагатів?
— Розбагатів, — кумедно розвівши руками, відповів Михайлик, бо, хоч він і був упертий несміюн, почуття здорового гумору його часом не облишало. — Краще бідна кишеня, як голова.
— А що це в твоїй кишені бряжчить?
— Черепки.
— А не золото? — глузливо сяйнула очима циганочка, і щось, таки й справді, відьомське було в її тоненькім сопілчанім голосі, аж Михайликові скортіло помацати, що ж там у нього и кишені: черепки з розтоптаного горняти, а чи й справді…
Аж тут Явдоха смикнула сина за руку, і циганочка лишилась десь позаду, в гомінливій юрбі.
Мати й син пробивали дорогу в густому стовпищі, далі та далі, на той бік майдану, куди хлопцеві вже притьмом хотілося перелетіти, до тої гори, де височіли на вишгороді руїни домініканського монастиря, що біля них десь притулилась і жадана кузня москаля Іванища, про котрого їм казала гончарівна, де, можливо, чекала на них яка-небудь робота.
Робота!
I хліб, можливо.
I притулок?
— Ходімо ж, рідна моя ненько, пташечко моя щебетлива, — квапився до діла Михайлик. — Руки сверблять.
— Скучив за молотом?
— Попрацювати хочеться, — потвердив хлопець, розминаючи кості, бо тягло до звичної роботи, але й у цьому знайомому почутті було щось нове й тривожне, чого він осягнути не вмів, і дуже здивувався б, якби хто сказав, же й тут причиною — та ж сама панна, Подоляночка, бо ж він іще й не розумів, що гола хіть, яка охопила його, поки носив на руках Параску-Роксолану, що хіть людину може тільки знесилити й розбити, а кохання високе, величезною брилою на нього звалене долею сьогодні, будить жагу до роботи, до дії, до подвигу навіть. — Попрацювати хочеться, — повторив хлопець, — викувати щось таке, чого я досі й не вмів… — і хлопець аж занив од сили, що розпирала його… — Ой, мамо, мамо… зробімо ж… ну… щось таке зробімо… щось таке навіть, чого не можемо зробити. Не можемо, не можемо, а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця», після закриття браузера.