Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

Він повертається в кавалерське крило, запалює грубу й ховає мундир. Тоді сідає в кутку і з кожним днем стає патлатіший і сивіший. Він поволі вмирає, як звичайно вмирають у неволі старі орли.

Він уже не полонений, але тепер воля йому не потрібна. Перед ним відкритий і безмежний простір, на нього чекає поле слави, життя. Але він не має сили розгорнути свої крила й полетіти.

Розділ п’ятнадцятий

СТЕЖКИ ЖИТТЯ

Важкі ті дороги, що ними людині доводиться мандрувати по світі.

Вони стеляться пустелями, болотами й горами.

Чого так вільно ходить горе по всіх усюдах, поки заблукає в пустелі, застрягне в болоті чи впаде з гори? Де ж ті дівчатка-квіткарки, де ті казкові принцеси, що по їхніх слідах ростуть троянди? Де вони, ті, що мають встеляти квітками важкі дороги життя?

Єста Берлінг, поет, надумав одружитися. Шукає тільки наречену: таку бідну, таку просту й зневажену, щоб була якраз до пари божевільному священикові.

Його кохали вродливі жінки шляхетного роду, та не їм судилося змагатися за його руку. Затаврований повинен вибирати собі дружину між затаврованими.

Кого ж він вибере, кого знайде?

До Екебю часом приходить одна вбога дівчина з відлюдного лісового висілка в горах продавати мітли. В тому висілку вічно панують такі злидні, така безвихідь, що багато його мешканців стратили з горя глузд, і серед них та дівчина з мітлами.

Проте вона вродлива: товсті чорні коси ледве вміщаються на голові, щоки ніжні й повні, ніс рівний, невеличкий, очі блакитні. Вона скидається на меланхолійну богоматір. Такий тип жіночої вроди ще можна знайти серед молодих дівчат на довгому узбережжі Левену.

Отже, Єста вибрав собі суджену! Не сповна розуму дівчина — якраз до пари шаленому священикові. Кращої годі й знайти.

Лишається тільки поїхати до — Карлстада по обручки, І мешканці узбережжя матимуть веселий день. Ще раз насміються досхочу з Єсти Берлівога, коли він заручиться з дівчиною, що продає мітли, і справить з нею весілля! Нехай сміються. Може, це буде його найсмішніший жарт?

Хіба затаврованому належиться йти не шляхом затаврованих — шляхом гніву, смутку й нещастя? Що кому до того, як він упаде й загине? Хіба хто подумає спинити його? Хіба хто простягне руку, щоб він оперся, чи дасть спраглому напитися? Де ті дівчатка-квіткарки, де ті казкові принцеси, де вони, ті, що мають встеляти трояндами його тяжкий шлях?

Ні, ні, молода, ласкава графиня з Борга не повинна ставати на дорозі Єсті Берлінгові. Нехай зважить на добру славу, на чоловіків гнів, на свекрушину зненависть, нехай нічого не робить, щоб стримати його.

Нехай схиляє голову під час довгої служби в церкві Свартше, хай складає долоні й молиться за нього. Нехай безсонними ночами плаче й тривожиться за нього, однак вона не має квіток, щоб устелити дорогу затаврованому, не має ні краплі води, щоб напоїти спраглого. Не може простягти руки, щоб відтягти його від краю провалля. Єста Берлінг не дбає про те, щоб його суджена була вбрала в шовки та оздоби. Дозволяє їй ходити від садиби до садиби з мітлами, як вона й завжди ходила. Аж як навколишнє панство збереться на великий бенкет до Екебю, він оголосить йому про свої заручини. Тоді він покличе наречену з кухні і покаже їм — таку, яка вона буде після довгої дороги: в запорошеному, брудному або ще й порваному одязі, може, незачесану, з нестямним поглядом, з нестямними словами на вустах. І спитає гостей, чи ж не до пари він вибрав собі суджену? Хіба не повинен шалений священик пишатися такою вродливою нареченою з лагідним, як у богоматері, обличчям і блакитними замріяними очима?

Такий був Єстин задум. Він хотів, щоб про нього ніхто — не довідався, але не зумів заховати таємниці. І одна з тих, хто взнав її, була молода графиня Дона.

Та як вона може спинити його? Нині заручини, і вже смеркає. Графиня стоїть біля вікна в блакитному кабінеті й дивиться на північ. І хоч далечінь застелена імлою, а очі затуманені сльозами, їй здається, ніби вона бачить Екебнх Бачить великий триповерховий будинок, що сяє трьома рядами яскраво освітлених вікон, уявляє собі, як у келихи ллється шампанське, чує, як лунають тости і як Єста оголошує про свої заручини з дівчиною, що продає мітли.

Чи не звернула б вона його з недоброго шляху затаврованих, якби опинилася поряд із ним, тихенько поклала руку йому на плече або хоч ласкаво глянула на нього? Якщо одне її слово штовхнуло його на такий розпачливий вчинок, то чи інше не могло б спинити?

Графиня здригається на думку про той гріх, що його він учинить бідній знедоленій дівчині, тяжкий гріх супроти бідолахи, яку зваблять покохати його, либонь, тільки задля одноденного жарту. А може, — графині стає ще страшніше, — може, він зробить гріх супроти себе самого, понесе її, мов важкий тягар, через усе своє життя, і ніколи вже його дух не підніметься над землею?

А все через неї. Це вона своєю доганою штовхнула його на поганий шлях. Вона, покликана благословляти і втішати, — навіщо ж вона вплела ще одну колючку у терновий вінець грішника?

Авжеж, вона знає, що їй робити. Накаже запрягти вороні коні в сани, помчить через озеро, влетить в Екебю, стане перед Єстою Берлінгом і скаже йому, що не гордує ним, що сама не тямила своїх слів тоді, як виганяла його з свого дому… Ні, вона б так не змогла вчинити, посоромилася б, не посміла б і слова сказати. Вона одружена й мусить пильнувати себе. Пішов би поговір по цілому узбережжю. Та коли вона не зважиться, то що буде з Єстою?

Треба неодмінно їхати.

Раптом графиня згадує, що не зможе добутися до Екебю.

О цій порі року жоден кінь не переїде озера. Крига тане, вже навіть відійшла від берега. І вся покололася, аж страшно дивитися. З розколин виступає вода, подекуди поробилися чорні ополонки, а подекуди блищить слизька біла крига. Та здебільшого вона ще вкрита сірим, брудним, підталим снігом, а по ньому чорними гадюками в’ються стежки.

Як вона могла таке подумати? Стара графиня Мерта, її свекруха, нізащо її не пустить. Цілий вечір доведеться сидіти коло неї в залі й слухати давні історії з двірського життя, що їх так любить стара оповідати.

Та настала ніч, і чоловік поїхав з дому.