Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

Вона похитала головою, як йому здалося, з ледь помітним жалем. Його раптом невтримно, шалено потягло до неї.

— Слухайте, міс Мейсон, я знаю, ви не любите говорити про такі речі в конторі, та й я не люблю. Це знов те саме: зі своєю секретаркою годиться говорити тільки про справи, їдьмо гуляти в цю неділю, ми про все як слід переговоримо й дійдемо якоїсь згоди. Адже там, у горах, можна говорити не тільки про справи. Гадаю, що ви доволі мене знаєте як людину чесну. Я… я поважаю… шаную вас… І… І взагалі… І я… — він зовсім запнувся, і рука його, що спиралась на прес-пап'є, видимо тремтіла. Силкуючись опанувати себе, він докінчив: — Я нічого зроду так не хотів. Я… я… не вмію висловитись, але це так. Згода? У цю неділю? Цебто завтра?..

Йому й на думку не спадало, що її неголосне «Гаразд» він завдячував найбільше тим краплям поту, що виступили йому на чолі, тремтінню руки і взагалі своєму занадто виразному хвилюванню.

РОЗДІЛ XIV

— Бачте, з того, що людина каже, не завше пізнаєш, що в неї на думці. — Буйний День почухав гарапником нашорошене Бобове вухо й незадоволено подумав: це ж зовсім не те, що він хотів сказати. — Це я ось про що: ви мені тільки-но рішуче заявили, що не хочете більше зі мною зустрічатись, і пояснили чому. Але звідки я можу знати, що воно справді так? Може, вам просто не цікаво мене бачити, тільки ви боїтесь мене образити? Розумієте? Я не з тих людей, що накидаються там, де їх не хочуть. Коли б я знав, що вам справді ані крихти не цікаво зі мною стрічатись, я б звіявся так швидко, що аж закуріло б.

Діді на відповідь тільки всміхнулась і їхала мовчки далі. Йому здалось, що такої чарівної усмішки він зроду ще не бачив. Так вона ще ні разу йому не всміхалась, запевнив він себе. Це усмішка людини, що вже трохи його знає, вже не зовсім йому чужа. Звісно, за хвилину він уже казав собі, що то в неї вийшло ненароком, що то звичайнісінька річ, що врешті будь-хто зовсім чужий, познайомившися з тобою та стрівшись кілька разів, зробиться приязніший, отож і в неї так мусило вийти, тільки що вона для нього не будь-хто. Та й усмішка в неї на диво мила й чарівна; йому здавалося, що жодна жінка не вміє так усміхатись.

Той день був для нього щасливий. Він зустрів її біля дороги з Берклі, і вони їздили разом кілька годин. Та лише надвечір, коли вони під'їздили до воріт, де починалася дорога на Берклі, він зважився заговорити про головне.

Діді зразу почала відповідати на останні його слова, і йому аж від серця відлягло.

— Ну, а що коли я вам правду сказала, і більш ніяких причин у мене немає, і річ зовсім не в тому, що мені буцімто неприємно з вами зустрічатись?

— Ну, тоді я від вас не відчеплюся, — хутко відказав він. — Бачте, я давно завважив, що коли людина чогось сама хоче, її куди легше вмовити. Та як ви ховаєте справжню причину, як вам просто нецікаво зі мною знатись, тільки ви боїтесь образити мене, бо… бо не хочете втратити доброї служби… — Нараз його взяв страх, що, може, так воно й є насправді, і він збився з думки, — Ну, тоді скажіть тільки слово, і я відступлюся. І нітрохи на вас не ображуся. Просто вважатиму, що мені не поталанило. Будьте щирі, міс Мейсон, прошу вас, скажіть так чи ні. Моє серце ніби чує, що я вгадав.

Діді Мейсон швидко скинула на нього раптом звологлими очима — напівуражено, напівсердито.

— Ну, це вже нечесно! — вигукнула вона. — Виходить, що я мушу або збрехати й завдати вам болю, щоб оборонитись від вас, або сказати вам правду і вже не мати від вас ніякої оборони, бо ж ви самі кажете, що тоді від мене не відчепитесь!

Щоки їй палали, вуста здригались, але вона сміливо дивилась йому в вічі.

Він усміхнувся похмуро й задоволено воднораз.

— Я радий, міс Мейсон, дуже радий почути від вас такі слова.

— Нема чого вам радіти, — поквапилась вона, — нічого вони не змінили. Адже я однаково незгодна. Більше я з вами не поїду, і… ось уже й ворота.

Під'їхавши боком, вона нахилилась, відсунула засува і в'їхала в ворота, що розчинились перед нею.

— Ні, ні, будь ласка, не треба, — сказала вона, коли Буйний День рушив за нею.

Він слухняно скорився й зупинив коня. Ворота зачинились. Але ще не все було сказано, і вона не від'їздила.

— Міс Мейсон, — мовив він тихо, і голос його тремтів від хвилювання. — Я хочу запевнити вас, що я не для забавки впадаю за вами, я вас уподобав, ви мені просто потрібні… Я не жартую, цілком поважно кажу. Я не маю нічого лихого на думці, у мене наміри якнайчесніші…

Та вгледівши вираз її обличчя, він умовк. Діді й сердилась, і сміялась воднораз.

— Оце вже зовсім нікуди не годиться! — вигукнула вона. — Точнісінько, як у шлюбній конторі: «Наміри якнайчесніші, мета — одруження». Ну, що ж, так мені й треба. То ось, виходить, що ви мали на увазі, коли казали, що не відчепитесь від мене?

За той час, що Буйний День жив у місті, засмага майже зовсім зійшла з нього, отож, коли кров линула йому в лице, воно густо почервоніло разом із шиєю. З великого збентеження він навіть не помітив, що вона глянула на нього так ласкаво, як ще ні разу того дня не дивилась. Їй зроду не доводилось бачити, щоб дорослий чоловік червонів, як хлопчак, і вона вже шкодувала, що в запалі дозволила собі гостре слово.

— Слухайте, міс Мейсон… — почав він помалу, заникуючись, потім дедалі шпаркіше, трохи не захлинаючись словами: — Я неотеса, я сам це знаю, я ніколи не вчився ніяких тонкощів та гречностей. Я зроду ні до кого не залицявся і навіть закоханий ніколи не був, і як слід поводитись у таких випадках, знаю не більше за найостаннішого йолопа. Ви не зважайте на мої дурні слова, а відчуйте за ними людину, зрозумійте мене. Я не вмію поводитись, але наміри в мене якнайщиріші.

У Діді Мейсон був направду пташиний хист перелітати з одного настрою до другого.