Читати книгу - "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

коліно. Друге коліно було моє. Коли лікарі докладуть рук до твого тіла, воно після того вже наче й не твоє. А от голова була моя, і нутро моє. Там, усередині, лютував голод. Я відчував, як він геть вивертає мені нутрощі. Голова була хоча й моя, але непридатна до діла: думати вона не могла, а тільки згадувати, та й то не дуже багато.

Я міг згадувати Кетрін, але знав, що збожеволію, коли думатиму про неї, ще не маючи певної надії побачити її знов, отож я постановив собі не думати про неї, хіба тільки трішечки про неї, хіба тільки в такт неквапливому стукотінню вагонних коліс, при тьмяному світлі, що проходить крізь брезент, і я лежу з Кетрін на голому помості платформи. Твердо лежати на голому помості платформи, ні про що не думаючи, тільки відчуваючи, надто довго бувши в розлуці, у мокрій одежі, і поміст раз по раз ледь здригається, і так тужно й самотньо на душі, і одежа на тобі геть мокра, і тільки твердий поміст за дружину.

Не можна любити поміст вантажної платформи, ані гармати в брезентових чохлах, що пахнуть змащеним металом, ані брезент, крізь який просочується дощ, хоча й дуже хороше лежати під брезентом разом з гарматами; але ти любиш когось іншого, кого — тепер ти це знаєш — годі й уявити собі там поруч з тобою; і тепер ти бачиш усе дуже чітко й відчужено, а втім, не так відчужено, як чітко та байдуже. Бачиш усе байдуже, лежачи отак на животі, бувши свідком того, як одна армія відступала, а друга сунула вперед. Ти покинув на загин машини й своїх людей, як ото старший у відділі великого магазину покидає довірені йому товари під час пожежі. Тільки твої товари не були застраховані. А тепер ти вибув з гри. Ти не маєш більше ніяких обов'язків. Якщо після пожежі в магазині розстрілювати старших за те, що вони говорять з акцентом, з яким говорили завжди, то нема чого й сподіватись, що вони повернуться туди, коли магазин відкриють знов. Вони можуть пошукати й іншої роботи — якщо тільки є якась інша робота і якщо їх не заскочить поліція.

Гнів змило в річці разом з будь-якими обов'язками. Власне, все воно скінчилося ще тоді, коли отой карабінер схопив мене за комір. Я залюбки скинув би з себе й форму, хоч і не надавав великої ваги зовнішнім проявам. Зірочки з френча я здер, але тільки задля зручності. То не була справа честі. Я не мав серця ні на кого. Просто я вибув з гри. Я зичив їм усім тільки добра. Серед них були й добрі люди, й хоробрі люди, й розважливі та розумні, і вони заслуговували на це. Але мене все воно більш не обходило, і я бажав лиш одного: щоб той клятий поїзд швидше доїхав до Местре, де я попоїм і перестану думати. Мені доконче треба перестати думати.

Піані скаже там, що мене розстріляли. У розстріляних обшукують кишені й забирають документи. Моїх документів там не буде. Можливо, вирішать, що я потонув. Цікаво, яке повідомлення надішлють у Штати. Помер від ран та інших причин. Милий боже, як хочеться їсти. Цікаво, як там священик. I Рінальді. Він, мабуть, у Порденоне. Якщо вони не відступили ще далі. Що ж, тепер я вже ніколи його не побачу. I нікого з них не побачу. Те життя скінчилося. Навряд чи в нього сифіліс. Та й, зрештою, кажуть, не така вже то страшна хвороба, якщо її вчасно виявлено. Одначе він тривожиться. Я теж тривожився б. Кожен тривожився б.

Я створений не на те, щоб думати. Я створений, щоб їсти. Атож, їсти. Їсти, пити і спати з Кетрін. Може, й цю ніч. А втім, ні, неможливо. Ну, тоді завтра, і добра вечеря, і простирала, і ніколи нікуди не їхати, хіба що разом. Мабуть, таки доведеться, і вже скоро. Вона поїде. Я знав, що вона поїде. Коли ми поїдемо? Про це ще треба подумати. Сутеніло. Я лежав і думав, куди ми поїдемо. Місць було багато.

Книга четверта

Розділ XXXIII

Я зіскочив з поїзда у Мілані, коли він рано-вранці, ще вдосвіта, сповільнив швидкість, під'їжджаючи до вокзалу. Я перейшов колії, поминув якісь будівлі й рушив вулицею. Одна кав'ярня була вже відчинена, і я зайшов випити кави. Там пахло раннім ранком, витертим пилом, ложечками в склянках з кавою і мокрими кружальцями, що їх залишають склянки з вином. Господар стояв за прилавком. За столиком сиділо двоє солдатів. Я став біля прилавка й випив склянку кави із скибочкою хліба. Кава була сіра від молока, і я позбирав молочну піну скоринкою. Господар поглянув на мене.

— Може, чарочку граппи?

— Ні, дякую.

— Моїм коштом, — сказав він, налив малу чарку й посунув її до мене. — Що там на фронті?

— Не знаю.

— Вони п'яні,— сказав він, махнувши рукою на тих двох солдатів. Цьому неважко було повірити. Вони й з вигляду були п'яні.— Скажіть мені, що там на фронті?

— Знати не знаю, що там на фронті.

— Я ж бачив, звідки ви прийшли. Ви щойно з поїзда.

— Іде великий відступ.

— Я читаю газети. А як там узагалі? Чи це вже кінець?

— Навряд.

Він знову налив у чарку граппи з низької пляшки.

— Якщо у вас щось негаразд, — сказав він, — я можу дати вам притулок.

— У мене все гаразд.

— А якщо негаразд, можете перебути в мене.

— Де саме?

— Тут, у будинку. В мене тут чимало таких. Тих, у кого щось негаразд.

— I багато тепер таких?

— Та це в кого що. Ви південноамериканець?

— Ні.

— По-іспанському говорите?

— Трохи.

Він витер прилавок.

— Виїхати за кордон тепер важко, але немає нічого неможливого.

— Мені не треба виїжджати.

— Ви можете лишатися тут скільки захочете. Ви побачите, що я за людина.

— Зараз мені треба йти, але я запам’ятаю адресу, щоб повернутися.

Він похитав головою.

— Коли ви так говорите, то не повернетесь. Я думав, у вас справді щось негаразд.

— У мене все гаразд. Але адресу друга завжди добре мати. — Я поклав на прилавок десять лір за каву. — Випийте зі мною чарочку граппи.

— Та ні, не треба цього.

— А все ж випийте.

Він налив у дві чарки.

— Не забудьте, — сказав він. — Приходьте сюди. Не покладайтесь ні на кого іншого. Тут вам буде добре.

— Я вірю.

— Вірите?

— Так.

Він споважнів.

— Тоді дозвольте сказати вам одну річ.