Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Втім, це лиш на мить відвернуло частку її уваги. Бо далі вона вже ні про що не думала. Її взагалі не було. Був тільки Івась, його внутрішня боротьба. Це був її брат, заради якого вона ладна на все. Заради нього вона колись гналася за зграєю вовкулаків просікою, на яку жодна жива душа не ступить протягом трьох діб. Заради нього змагалася з велетенським орлом над Орлиним лісом, заради нього взагалі було все її життя. Там, у глибинах його розуму, щось діялося. Хтось сторонній намагався змусити його робити щось лихе. І Леля знала, що ніколи не дозволить зробити з її Івасика знаряддя. Знаряддя будь-чого. Доброго чи поганого. Бо що добре для одних, те зле для інших. А людина — це людина. Вона живе на світі заради цього світу. І світ без людини — такий самий непотрібний, як людина без світу. Може, Леля й помилялася. Та її ніхто б не переконав у протилежному, бо вона знала: людина — це найкраще й найцінніше, що є в цьому світі. Тому будь-що може бути знаряддям для збереження людини. А людина бути знаряддям не може. Не повинна. Не має права. Тим більше не має права будь-хто чи будь-що робити собі з людини якийсь реманент.

Що казати, Леля про все це тоді не думала. І ні про що інше також. Вона все це просто знала. На цьому ґрунтувалась її впевненість у тому, що Івась — то найдорогоцінніше, що може бути. І якби вона вирішила, що Лисий узяв із собою арбалет, аби зупинити Івася, якщо той заміриться зробити щось негідне, то вона й Лисому перегризла б горлянку.

Всі сили її єства були спрямовані на те, щоб урятувати брата, щоб здолати темну силу, яка намагалася використати Івася проти села, проти інших людей.

Те інше було страшне й могутнє, вона це відчувала. Воно було чуже, нелюдське. І тому вороже їй самій.

А найгірше — вона не знала, що з цією силою робити. Леля краще вміла допомагати, ніж нищити. А хто ж, як не вона? Івась не боровся з цією силою. Він тільки намагався вивільнитись. А це можна було зробити один раз, двічі, та все одно ворог лишався в голові. Як його знищити чи бодай вигнати звідти — оце була проблема, якої Леля вирішити не могла, хоч скільки намагалася.

І що дужче намагалася, то гірше ставало Івасеві.

Як сміх по землі покотився

Як Опенько з Гострооким пішли позавчора з села на пошуки Миші, ніхто не бачив. Це було на світанку, навіть Помидора ще спала. Це настали такі сонні ранки. От і коли Борода з’явився біля хати Лисого, Василько сказав, що всі ще сплять, хоча Марічка вже поралася біля курника.

— Кудись уночі ходили всі втрьох, — дуже переконливим байдужим голосом пояснив хлопчик. — Повернулися тільки під ранок.

— Як прокинуться… — Борода замислився, розглядаючи двері. — Як прокинуться, погукай Вуханя з Петрусем. Хай щось із вашими дверима зроблять. Як ви тільки зиму перезимували? Скоро зовсім злетять із завіс.

Він розвернувся й пішов додому. Чекати, поки Лисий прокинеться, було безглуздо, його роботи ніхто за нього не виконає. Вже біля самої кузні зустрів Вуханя й сказав йому про двері. Той зразу ж забідкався, розхвилювався:

— То ж я й дивлюся, що воно той… Добре, що ти той… Бо могло б і той…

— Отож! — сказав Борода, щоб якось закінчити розмову, й пішов працювати. І так уже ранок згаяв.

А Вухань побіг до хати Лисого. Пробіг добру половину дороги, а тоді отямився: «Борода ж наказав Петруся з собою взяти». Розвернувся й помчав додому. Вже, мабуть, Дзвінка нагодувала малого. Тож можна й той… Бо без Петруся якось не той…

Однак з’ясувалося, що хлопець уже той… Тобто побіг до Лисого й Лелі.

— Чого? — спитав Вухань.

— А що я, питала? — здивувалася дружина. — А як і спитала б, чи він скаже? Зранку такий набурмосений, хоч не підходь. Хоч нагодувати встигла, то й добре.

Вухань знову поспішив до Лисого, Звісно, квапився він не через те, що робота аж така невідкладна. Будь-яку роботу Вухань робив добре. Але довго. «Це тому, казав Борода, що ти робити любиш більше, ніж зробити». Смішно сказав, Вухань і зараз захихотів, згадавши. Але це ж не так. Просто робити аби зробити — нецікаво. Так кожен може. А треба робити, щоб добре зробити, щоб не переробляти й не лагодити через тиждень. О. Отак і треба робити. І Петрусь, виходить, розумніший за Бороду. Бо він це розуміє, а Борода — ні.

Звісно, Вухань не словами все це думав. Бо якби думав словами, то вийшло б зовсім щось інше. Він узагалі намагався думати не словами. Бо коли думав словами, то важко було зрозуміти й самому. А нащо ж люди думають? Аби зрозуміти. А для чого ж іще?

На цій думці він підійшов до хати й одразу звернув увагу на двері, які справді давно слід було полагодити.

«Як же це я раніше не той… — подумав Вухань словами. Але зрозумів себе. — То воно як коли!»

Петрусь був уже там, розмовляв з Васильком перед хатою. Розмовляв, власне, Василько, а Петрусь слухав. Що саме казав, Вуханеві чутно не було, бо хлопчик говорив тихо, але якби хоч слово почув, то, мабуть, здогадався б, про що йдеться, — так виразно жестикулював оповідач. Утім, слова цього Вухань не почув, бо, помітивши його, Василько привітався й замовк. Ну й хай. У хлопчаків завжди свої секрети, не розпитувати ж, про що вони тут торохтіли. Та й не став би Вухань розмовляти з Васильком, бо той негайно знайшов би, до чого причепитися, щоб почати насміхатися зі старшого.

Вухань любив Василька, як і всіх дітей. І як усіх дорослих. Та все ж не любив, коли той дражниться. Тільки Вухань щось скаже, а малий ну пере- кручувати. А всі сміються. Ні, краще вже помовчати.

Так він мовчки й стояв, чекаючи, що діти першими почнуть балакати. Але Петрусь із Васильком мовчали, немовби чекаючи, поки Вухань піде. Це було дуже дивно. Він поглянув на Петруся, очі хлопчика байдуже ковзнули по його обличчю. Глянув на Василька, хлопчик відповів запитальним і зацікавленим поглядом. Вухань стримався й нічого не спитав. Він підійшов до хатніх дверей і почав роздивлятися їх.

Шкіряні завіси розтяглися, й двері вільно хиталися в