Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

Після цієї акції прикордонні станиці з сіл Воля Міхова, Команча, Радошиць втекли до села Лупкова, де намагалися укріпитися, аби зупинити повстанський наступ, проте невдало. «26.3.1946 р. відділ Дідика заатакував Лупків, ― звітували повстанці. ― Поляки сильно укріпились, так що не вдавалось здобути їх позицій. Однак другого дня (27.3.1946 p.) раненько сіли на поїзд і втекли на Словаччину. Там їх словаки роззброїли і щойно за кілька днів на інтервенцію Варшави, звільнили. Ворожі вояки оправдовували свою втечу напором величезної сили військ УПА і переконували словаків, їм, себто бандерівцям, ніяка сила не встоїться. Словаки тішилися, що так здорово наші повстанці прижарили червоних поляків (словаки їх ненавидять). По утечі ворога наш відділ знищив залізничну станцію враз з усім урядженням, будинок погранзастави і залізничої міліції та кілька мостів».

Попри успіхи, становище українських повстанців на Закерзонні ускладнювалося з кожним днем, особливо це стало помітно у квітні―травні 1946 р. У той час по інший бік кордону ― в УРСР ― тривала наймасштабніша антиповстанська операція НКВД, так звана Велика блокада за участі близько півмільйона радянських солдатів. До того часу кордон охороняли практично тільки війська НКВД, які для боротьби з УПА переходили й на польські території. «В другій половині місяця квітня та в місяці травні, ― читаємо про це у звіті УПА, ― відбулись на всьому терені українських земель за лінією Керзона великі облави й масові терористичні акції польського червоного війська й большевицьких спеціяльних оперативних груп НКВД. Ці ворожі акції набрали тим разом найбільшого розміру і мали найбільше насилення з усіх дотеперішніх від часу переходу фронту».

Тоді ж, у квітні 1946 р., для протистояння українським повстанцям створюється операційна група «Жешув», відділи якої брали активну участь у вивезенні українців і в ліквідації українського підпілля.

Строк переселення, передбачений угодами 1944 р., завершувався у липні 1946 р., і польська влада вирішила в заключний момент кинути на пришвидшення депортації максимум сил. «В місяці травні й червні примусова виселенча акція була найсильніша і передусім найширша своїм територіяльним засягом. Ворог обіймив своїми військами відразу цілу Лемківщину, невиселені ще залишки північної Перемищини, Ярославщину, Любачівщину, Томашівщину, Грубешівщину і на півночі Володавщину. Населення всюди втікало, ховалося, боронилося, як могло. Ворог, при помочі війська, примінював, як і досі, терор, грабунок, насильство. Багато сіл було частинно чи цілковито спалених ворогом, як, наприклад, ціле велике й багате село Переводів у Грубешівщині, багато людей арештованих, цілковито пограбованих і помордованих. Деякі села і цілі околиці держалися дуже твердо, прямо по-геройськи. Деякі видержали, мимо найбільших жертв, та залишились до сьогодні, в меншому чи більшому числі своїх мешканців. Більшість, однак, таки вигнали, одних по коротшому, других по довшому і важчому часі терору».

Для прискорення переселень продовжено пропагандистську кампанію, яка набула особливої актуальності після сповільнення депортацій 1946 р. У зверненні, виданому тоді польською владою, читаємо: «Українці! Не слухайте агентів реакції, якою б мовою вони до Вас не говорили! Не дайте себе ошукати! Репатріація українців на терени СРСР з Польщі не буде перервана. Записуйтеся добровільно на виїзд до СРСР, Вашої справжньої батьківщини. Польська адміністративна влада і польське військо охоче допоможе Вам в транспорті і в забезпеченні Вашого майна від грабунку з боку банд. Якщо почуваєшся українцем ― виїжджай до Української радянської республіки. Геть агітацію українських і польських реакціонерів».

У завзятому протистоянні траплялися випадки, що можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини. На початку липня 1946 р. підрозділ 36-ї комендатури Військ охорони пограниччя із Волковиї вчинив криваву розправу над жителями українського села Терка. За різними даними, тут було жорстоко вбито від 20 до 33 осіб, причому знищення цивільних не було стихійним і відбувалося за чітким сценарієм. «Дня 8.7.46 привезли усіх арештованих, яких після втечі з дороги осталось 26 осіб, з поворотом до села Терка. Тут загнали всіх до одної хати. В хаті забрали окремо трьох стариків ― Матвія Дяка, років 60, Миколу Хамея, років 55, і Михайла Осташа, років 79. Крім того, відставили на бік дві жінки: Тетяну Лавер, років 45, і Марію Лавер, років 22. Обі ці жінки мали американського громадянства. Після цього залишилися лиш самі жінки й діти в числі 21 осіб, з того було 14 жінок і 7 дітей (хлопці і дівчата). Усіх залишених 21 осіб посадили на землі у хаті й постріляли з автоматів та порозривали гранатами. Опісля трупи і тих, що не згинули від куль і гранат, ще живих спалили разом у хаті».

Акція «Вісла»,

або

Остаточне вирішення української проблеми в Польщі

Перелом у війні між українським підпіллям та польською комуністичною владою стався у липні―серпні 1946 р. Наступальний характер дій українських повстанців відчутно зменшився. Причиною стало офіційне завершення репатріації між УРСР і Польщею, а отже, припинення масштабних насильницьких акцій польського війська проти українських сіл. Рівень підтримки українських повстанців цивільним населенням також почав спадати. Значна частина українців, що залишилися на Закерзонні, сподівалася на дозвіл жити в межах польської держави, а тому намагалася бути лояльною до неї.

Зміну громадських настроїв фіксували діячі українського підпілля. У звіті про ситуацію в 1946―1947 рр. зазначено: «Загально беручи, то настрій серед населення часто мінявся, а залежало це в великій мірі від обставин, однак чим дальше, то все більше ставало замітним невдоволення з причини боротьби і все легкий песимізм опановував щораз то ширші круги українського загалу».

В іншому звіті про громадську думку після завершення виселення і спроби пристосуватися до нової ситуації читаємо: «Дуже велика частина населення, яке залишилося, живе на різного роду польських документах, звичайно дуже солоно оплачених і оплачуваних. Документи ці лиш «толеровані» радше зглядно і часово і не мають «твердої» тривалої вартости. Деякі намагаються «скріплювати» силу своїх сумнівних «документів» ходженням до костела та зовнішньою “патріотичною поставою”».

Перелом у співвідношенні сил на Закерзонні зумовлювався також тим, що після ліквідації тут польського національного підпілля органи безпеки комуністичної влади з кінця 1946 р. дістали можливість зосередити усі свої сили на боротьбі з ОУН та УПА.

Ще одним чинником були зміни в загальній тактиці визвольного руху. Після Великої блокади зими 1945―1946 рр. і значних втрат розпочинається перехід від повстанських форм боротьби до підпільних. Станом на середину―кінець 1946 р. майже на всіх теренах, за винятком Карпат, відділи УПА розформовані у невеликі боївки.

Іншим винятком стало Закерзоння. Хоча керівництво цих земель і отримало відповідні інструкції, проте не вважало за можливе розформування відділів УПА в цей час. Справді, важко було говорити про розпуск повстанських сотень, які ще кілька місяців тому повністю контролювали ситуацію, відкрито пересувалися тереном і були готові до відкритих фронтальних боїв із військом. Проблема полягала як в організаційній площині (як швидко переформатувати повстанські загони в підпільну мережу, а повстанця, що звик відверто воювати, ― на підпільника), так і в психологічній: різке скорочення масштабів боротьби на фоні успішного завершення переселень було б схоже на капітуляцію. Заступник крайового провідника ОУН на Закерзонні Василь Галаса твердив: «Нам не можна було думати про скорочення кількості сотень в цій окрузі тому, що це була б психологічна помилка. Ми не могли сказати тому, хто сам добровільно зголосився служити, що чомусь-то він вже не потрібний».

Місцеве керівництво визвольного руху