Читати книгу - "Вбити пересмішника"

До Меєли почало доходити.

— Ви раптом дуже ясно все пригадали. Хвилину тому ваша пам’ять не була такою чіткою, правда?

— Казала ж, що він мене вдарив.

— Гаразд. Він вас душив, він вас бив, потім він вас зґвалтував, так?

— Звісно, так.

— Ви міцна дівчина, що ж ви увесь час робили, просто стояли собі?

— Кажу ж вам, я верещала, і брикалася, і відбивалася...

Атикус неквапно зняв окуляри, повернувся своїм здоровим оком до свідка і засипав її питаннями. Суддя Тейлор попередив:

— По одному запитанню, Атикусе. Дайте свідку час відповісти.

— Добре, але чому ви не втекли?

— Я намагалася...

— Намагалися? І що ж вам завадило?

— Я... він мене жбурнув на підлогу. Ось що — він мене жбурнув і навалився зверху.

— А ви весь цей час кричали?

— Звісно, кричала.

— Чому ж вас не почули ваші брати й сестри? Де вони були? На звалищі?

Жодної відповіді.

— Чому ваші крики не спонукали їх прибігти додому? Звалище ближче, ніж ліс, правда?

Жодної відповіді.

— Може, ви закричали лише тоді, коли побачили у вікні свого батька? А до того ви не кричали, правда?

Жодної відповіді.

— Ви закричали, побачивши батька, а не Тома Робінсона? Так чи ні?

Жодної відповіді.

— Хто вас побив? Том Робінсон чи батько?

Жодної відповіді.

— Що побачив у вікні ваш батько? Злочинне зґвалтування чи, навпаки, відмову його вчинити? Чому ви не говорите правди, дитино, це ж ваш батько вас відлупцював?

Коли Атикус відвернувся від Меєли, він мав такий вигляд, ніби у нього розболівся живіт, але на обличчі Меєли застиг вираз жаху і люті водночас. Атикус утомлено сів на місце і почав протирати носовичком скельця окулярів.

Зненацька Меєла знайшла язик в роті.

— Я маю дещо сказати,— оголосила вона.

Атикус підвів голову.

— Ви хочете розповісти нам, що сталося?

Але у його заохоченні вона не почула співчуття.

— Я зараз щось скажу і повторювати не буду. Отой чорномазий узяв мене силоміць, і якщо ви, такі благородні й чесні джентльмени, його не покараєте, значить, ви всі смердючі боягузи, смердючі боягузи, всі до одного. І ваші шляхетні манери нічого не варті, всі ці «мем» і «міс Меєла», все це полова, містере Фінч...

І тут вона розридалася по-справжньому. Плечі її трусилися від злих схлипувань. Вона дотримала свого слова. Більше вона не відповіла на жодне питання, навіть коли містер Гілмер спробував повернути її до справи. Гадаю, якби вона не була така убога й неотесана, суддя Тейлор притяг би її до відповідальності за образу всіх присутніх у залі суду. Чимось Атикус сильно дошкулив їй, щоправда, я не розуміла, чим саме, але йому самому це не принесло жодного задоволення. Він сидів понурившись, а мені ще не траплялося бачити такої ненависті, з якою Меєла зиркнула на нього, коли з місця для свідків проходила повз його стіл.

Містер Гілмер сказав судді, що сторона звинувачення закінчила зі своїми свідками, і суддя зауважив, що саме час зробити перерву. На десять хвилин.

Атикус із містером Гілмером підійшли до суддівського столу і почали радитися пошепки, а потім вийшли з залу суду крізь ті двері, що ззаду за місцем для свідків, і це стало сигналом для всіх нас трохи розім’ятися. Я усвідомила, що сиділа на самому краєчку довгої лави й у мене заклякли ноги. Джемі підвівся і позіхнув, Ділл так само, а превелебний Сайкс протер собі обличчя капелюхом. «Дуже тут спекотно»,— сказав він.

Містер Бракстон Андервуд, який просидів усе засідання на місці, зарезервованому для преси, і всмоктував, як губка, всі свідчення, тепер звів утомлені очі на галерею для негрів, і ми зустрілися поглядами. Чмихнувши, він відвернувся.

— Джемі,— сказала я,— містер Андервуд нас помітив.

— Байдуже. Атикусу він не розповість, просто надрукує про це у колонці світських новин своєї газети.

І Джемі продовжив щось пояснювати Діллові — мабуть, якісь тонкощі судового процесу, але я не знала, які саме. З жодного питання Атикус із містером Гілмером не вели нескінченних дебатів; здавалося, що містер Гілмер мало не проти волі висуває звинувачення; свідки поводилися сумирно, як віслюки, протестів майже не виникало. Та колись Атикус сказав: коли прокурор або захисник починають аж надто вільно тлумачити свідчення на засіданнях, які веде суддя Тейлор, то вони отримують від нього сувору догану. Він добре розтлумачив мені, що хоча суддя Тейлор може видаватися млявим і напівсонним, повз його увагу не проскочить найменша дрібниця, а це вирішальне для справи. Атикус казав, що він — чудовий суддя.

Невдовзі суддя Тейлор повернувся й усівся у своє поворотне крісло. Витягнув із жилетної кишені сигару і заходився замислено її роздивлятися. Я тицьнула Ділла ліктем у бік. Після довгого розгляду суддя безжалісно відкусив кінчик сигари.

— Ми іноді приходимо, тільки щоб за ним поспостерігати,— пояснила я Діллу.— Тепер він жуватиме її все пообіддя. От побачиш.

Не знаючи, що за ним стежать, суддя спритно просунув відкушений шматок між губи і зі звуком «плюх!» виплюнув його просто у плювальницю, дуже влучно, й аж сюди було чути, як той чвохнувся.

— Уявляю, як він у школі прицільно жуйкою плювався,— пробурмотів Ділл.

Зазвичай під час перерви всі виходили з зали, але сьогодні люди не рухалися з місця. Навіть Нероби, яким не вдалося присоромити молодших чоловіків, аби ті поступилися їм місцем, і далі підпирали стінку. Гадаю, містер Гек Тейт звелів пускати у громадський туалет тільки офіційних учасників судового процесу.

Повернулися Атикус і містер Гілмер, і суддя Тейлор подивився на годинник.

— Майже четверта,— сказав він, і це було дивно: адже протягом засідання куранти на башті суду мали би пробити принаймні двічі, але я не чула ні дзвону, ні вібрацій.

— Спробуємо завершити сьогодні? — спитав суддя Тейлор.— Як гадаєте, Атикусе?

— Думаю, можна,— відповів Атикус.

— Скільки у вас свідків?

— Один.

— Що ж, викликайте його.

8

Томас Робінсон вийшов наперед, ухопив пальцями свою ліву руку і підняв її. Тоді поклав свою немічну, немов гумову, руку на Біблію, щоб вона торкнулася її чорної оправи. Коли він підніс праву руку, безпомічна ліва сповзла з Біблії і вдарилася об стіл секретаря. Він спробував ще раз, але суддя Тейлор прогуркотів:

— Облиш, Томе, все гаразд.

Том склав присягу і сів на місце для свідків. Атикус почав швидко його допитувати, і