Читати книгу - "Вигнання з раю"

запліснявіло, де вимокло, де вивіяло вітрами, де виїли жуки-шкідники, де зжер луговий метелик, де витоптано, виїжджено безжальною технікою і бездушними трактористами, а в агронома болить серце за кожен корінчик, і земля стогне, плаче, скаржиться від болю; а коли радість, то співає земля, мов орган, виграє, мов космічні оркестри, і тітка Лисичка, не думаючи, навіть не відчуваючи, вже мовби пускаючи в дію так звані нижні шари мислення, зненацька сягає вершин знання, за якими розкриваються їй велика істина й надія: ось вона тут, серед цих полів, вона вічна й безсмертна, вона не може й не має права вмерти ніколи, бо ніхто не посіє так, як вона, і ніколи не проросте без неї оце благородне зело, дикі трави проростуть і несіяні, а добрі злаки, які годують людство, не проростуть, не виростуть, не дадуть плоду, коли не буде на світі її самої, її рук, її невсипучості.

Поки сію — живу!

Зате ж і ганяла тітка Лисичка трактористів на сівбі! Помічала щонайменший недосів, мовби з-під хмар, падала соколицею на нехлюя, ставала перед ним мовчазним докором, тяжкою скорботою полів, і це було страшніше, ніж лайка, ніж покарання, ніж економічні санкції, ніж усі критики й самокритики. І всі знали: тітку Лисичку не обдуриш, в неї вже коли сіяти, то треба сіяти на совість.

Але на Самуся не діяла навіть тітка Лисичка. Він не визнавав уповільнено-надокучливих способів роботи, хоч би кому вони належали, сповідував тільки швидкість, натиск, темп у всьому, марудитися не любив і не хотів, з усіх сільськогосподарських робіт визнавав тільки жнива, тільки оті два тижні на рік, коли він своїм комбайном міг заробити собі стільки, як дехто за триста, а то й за всі шістсот днів, поволі Самусь дійшов до переконання, що народився він саме комбайнером, а не кимось іншим і, ясна річ, не якимсь там рядовим трактористом, який має дряпати землю то плугами, то культиваторами, то боронами, то сівалками. Коли Безкоровайний все ж примушував Самуся в гарячу пору сідати на трактор, то трактор цей використовувався примхливим механізатором здебільшого як транспортний засіб, щоб їздити обідати й вечеряти до села, а в полі був вічний бій з тіткою Лисичкою. Самусь не знав музики сівби, не вірив у неї, не сприймав. Глухий не засіє поля? І сліпий не засіє? А хто це сказав? Кому, коли й навіщо? Сліпий і глухий на всі вказівки, вмовляння, докори й грозьби головного агронома колгоспу, Самусь знав тільки одне своє улюблене й заповітне слово, яке гриміло в ньому самусівськими ораторіями, маршами й гімнами: «Все правильно!»

— Все правильно! — спокійно зустрічав він атаки тітки Лисички. — Можете сіяти, як вам заманеться, а я посію достроково!

— Та ти мені не достроково, а в строк і якісно сій! — кричала тітка Лисичка, показуючи Самусеві, які він робить «хвости» в кінці гін. — А ото посеред поля що за кренделі? Пересівати після тебе? Зніму з трактора!

— Зняти може той, хто посадив. А мені за дострокове виконання, між іншим, премія належиться, а не знімання з трактора, тітко Лисичко. Все правильно.

— Яка ж тобі премія, як після твоєї сіянки нічого не зійде!

— Моє діло посіяти, а вже зійде чи не зійде, то ваша турбота, тітко Лисичко. Все правильно.

— Стида на тобі немає, то вже хоч би на Левенця подивився! Молодий механізатор, а як старається!

— Гришар — механізатор? Отой голоцмоник?

44

Тверді приписи сюжетоскладання велять авторові саме в цьому пункті зіштовхувати Самуся й Левенця, щоб нарешті виникло те, довкола чого потиратимуть руки критики, — конфлікт. Досвідчений читач теж очікує конфлікту саме тут і саме між двома механізаторами. І автор капітулює. Засоромлений, мов хлопчик, упійманий тоді, коли простягає руку, щоб непомітно вхопити грудочку цукру з родинної цукернички, він визнає, що конспективним описом зіткнення тітки Лисички з Самусем він тільки маскував справжнє зіткнення двох механізаторів! (І хай живуть усі допитливі й досвідчені читачі!) Але, пам’ятаючи свою попередню обіцянку про те, що головний конфлікт між Гришею Левенцем і Самусем повинен спалахнути довкола стерні, автор вирішив вразити своїх читачів несподіванкою.

Конфлікт? Точно.

Між двома механізаторами? Будь ласка.

Але між якими саме двома? Тут автор не давав ніяких запевнень і тому має цілковите право, полишивши на полі неправедного бою Самуся, вислати проти нього не Левенця, а іншого механізатора, якого звуть… Педан. І виступає тут Педан, власне, й не як механізатор і не напарник Гриші Левенця, навіть не як суб’єкт діяння, а просто як об’єкт або навіть жертва. Щоправда, треба володіти досить-таки розвогненою фантазією, щоб уявити Педана в ролі жертви. Бо цей любитель дешевих цигарок, здавалося б, самим тільки тютюновим духом міг знищувати всіх своїх ймовірних супротивників. Дихне — й нема! А зверху ще припечатає слівцем:

«Таке вже чуперадло!» (Про автора Педан так не казав, але прозвав його Доброписець Доброхотний, і дехто в Світлоярську згодом навіть вітався з автором у не зовсім звичний спосіб: «Здрастуй, товаришу Доброписець!» Або: «Добридень, товаришу Доброхотний!»)

Та не забуваймо, що маємо справу з Самусем. А що для Самуся Педан! Та ще коли вся ця весна йшла під знаком Щусевої Коті!

Весняну сівбу Самусь протиркав-продиркав на своїх мотоциклах та на нічних посиденьках з лісником Щусем, який успадкував од своїх ліниво-повільних предків такий камінний зад, що міг за чаркою та смачною закускою просидіти не те що ніч і день, а й тиждень, місяць, рік, ціле життя! Аби лиш металася по хаті його циганочка Олеля, шурхала в піч та з печі рогачем, діставала горщечки, казаночки, макітерки, риночки, виставляла на стіл полив’яні полумиски та білі тарілки, а вже налити лісник міг і сам, бо відповідний посуд і в потрібній кількості мав завжди під столом, лиш намацай босою — аякже! — ногою пляшку, нахилися, вихитай кукурудзяний качан і…

«А дим терпкий у полі, а в полі дим іржавий…»

І яка там сівба, яка там якість, коли лісника не пересидиш, малого Левенця не пересилиш, а Котя вперто править своєї: «Відчепись!»

Тітка Лисичка, зрозпачена нехлюйством і нахабством Самуся, спробувала для викриття його бракоробства використати останні досягнення техніки. Вона попросила льотчиків з загону сільськогосподарської авіації провести аерофотозйомку полів, засіяних Самусем, і, як наочний доказ, поклала знімки на стіл голові колгоспу. Зінька Федорівна, ясна річ, була найвищої думки про головного агронома. Але дискредитувати найкращого механізатора? Товариш Зновобрать теж зайняв позицію неокреслену.

— Барбос цей Самусь — усі знаємо, але, кажеться-говориться, маяк же! А як ти