Читати книгу - "Біла ніч"

— Заберіть його! — вигукнув Довбуш, тут же сам, перший кинувся до командира.

Гуртом його вдалося відтягнути. Цвяшко далі лежав на спині, дивлячись на гурт знизу, разом із червоною слиною виплюнув:

— Здурів ваш хорунжий! На людей кидається!

Струснувши руками, Коломієць звільнився, наказав:

— Підняти!

Грак та ще один вояк спритно підхопили Цвяшка під руки, поставили. Змірявши його новим, зовсім іншим, пропікаючим поглядом, Східняк наказав, не повертаючись:

— Вийдіть усі. Довбуш, Грак — лишаєтесь. Тільки спершу стриножте, коник баский у нас. Я б сказав, жеребець.

Поки вояки по черзі виходили, переговорюючись, Грак міцно скрутив полоненому руки за спиною своїм паском. Затягнув, навмисне роблячи боляче. Цвяшко не стримався, застогнав, навіть навмисне голосніше, ніж треба.

— А тобі не так уже й болить, — мовив Коломієць, ховаючи вальтер назад у кобуру. — Я знаю, де справді роблять боляче. Руки ламають, суглоби вивертають, ще й шкіру можуть зідрати, оббілувати. Я не жартую, з такими, як ти, Служба безпеки без церемоній. Так само, як НКВС, не думай, що в нас гуманізм.

— Лякаєш?

— Хочеш переконатися сам? — уліз Довбуш. — Так ми тебе тут на станок візьмемо, без есбістів. Друже Східняк, то ми мали двох агентів у себе під носом?

— Не думаю. Цвяшко, чи як його звати, знав наперед, що Чотарю приготували вирок. Наших у Ставчанах не просто так погромили. На тебе, друже Довбуш, чи когось іншого чекали там провокатори. Те, що ти мені розказав про Чотаря, — байка, яку тобі навмисне згодували.

— Винен, визнаю. Мав би не квапитись, краще подумати.

— То я мусив розібратися в усьому!

Коломієць тупнув ногою, потім швидко погасив емоції, заговорив рівно, тепер дивився просто на Цвяшка, не помічаючи нікого більше:

— Слухай, за останні дні я втратив багато своїх людей, кожен із яких на вагу золота. І не лише я. Маю перевірену інформацію про пошесть. Агентуру засилають до відділів, мета — убивати командирів. У тебе напевне таке саме завдання, інакше б усе так старанно не готували. Он, яку виставу влаштували Довбушу в Ставчанах. Чому я досі живий? Бо ми, так би мовити, розминулися з тобою. Мусив покарати такого ж, як ти, зрадника. Тільки ти гірший, Цвяшко. Набагато гірший, бо, так собі думаю, давно завербований. Якщо не кадровий. Хоча на писку написано — який ти, у сраку, кадровий. Сявка.

— Та говори собі. Вашим тільки це й лишилося.

— А ти не грай такого сміливого. — Коломієць ступив ближче. — Бач, я вгадав. Ти не кадровий. Агент-виконавець. Тому й готували тебе абияк. Згадай, на чому я тебе щойно зловив. На елементарному, ти навіть за язиком не стежив. І скажу, чому ти нахабний, але дурний. Тебе й таких, як ти, списали на смітник уже тоді, коли заслали сюди. Не розумієш?

— Ти на понт береш. Так у нас у Харкові кажуть.

— І не лише в Харкові. Але скажи, чи дали тобі якісь спеціальні інструкції? Як ти мав відступати, коли вб’єш мене? Розвернутися й тікати? Бігти вперед, куди очі бачать? Тебе прикрили, підставивши Чотаря, зробивши з нього зрадника. Як прикривали потім? Думав, що майор Полинін аж так дбає про тебе?

По очах Цвяшка прочитав — не помилився, влучив, хоч бив більше навмання. Хай він нічого не скаже, може мовчати, скільки завгодно, але саме таким способом Коломієць колов затриманих злодіїв і вбивць. Тож не дав можливості вставити слово, тиснув далі:

— А тебе ж Полинін особисто готував. Я все знаю, навіть більше. А ти, убогий, не змикитив тоді, що на смерть посилають. Відмовилася від тебе влада, якій погодився служити.

— Не бери на понт, кажу! — визвірився Цвяшко. — Знаю я вас, вашу манеру! Зараз співаєте, що від мене відмовились! Лякаєте! Потім хоп — уже вербуєте, щоб я здавав, кого знаю! Тільки життя мені жоден із вас не гарантує!

— Ти смертник, — уперто правив своє Коломієць. — Справжній смертник. Рятувати тебе ніхто не збирався. Нема у твого керівництва щодо тебе такої окремої настанови.

— По селах довкола заряджена агентура! — вирвалося у Цвяшка. — Я знав би, куди бігти, до кого заходити! Досить назвати пароль, і все, мене далі ведуть до Луцька естафетою!

— За державною нагородою, — вишкірився Максим. — Медаль тобі почеплять і пайок посилений. — Тут же, без переходу, без паузи згріб Цвяшка, струснув, різко вдарив головою в середину вже розбитого лиця, з наміром зламати ніс і відчувши, як щось хруснуло, а крик болю оглушив. — Ти мені зараз все скажеш! Села, хати зрадників, паролі до них! Розкажеш, як вийти на зв’язок із Полиніним! Як і що треба сказати, аби повірив — інформація від тебе! Бо заб’ю! При всіх! Слова кривого ніхто не скаже, будуть у чергу проситися за горло тебе потримати! За кого помираєш, за що? За Сталіна, за Полиніна, за Леніна, може? Чи за товариша Карла Маркса, мать твою!

Східняк уже зовсім утратив над собою контроль.

Довбуш із Граком стояли мовчки, не втручалися, та коли Максим знову почав бити — перезирнулися. Потому Грак перший ступив до командира, сильно стиснув ззаду плече. Той смикнув, звільняючись. З іншого боку взявся Довбуш.

— Гляди, не буде кого допитувать.

Коломієць розтиснув руки, тяжко дихаючи. Відійшов до стіни, притулився. Міцно, до легкого болю в очах, примружив повіки. Коли розплющив, перед ним забігали дрібні веселкові цяточки. Довбуш із Граком далі тримали Цвяшка за лікті.

Максим знову ступив ближче.

Плавним, розміреним рухом знову видобув вальтер із кобури.

Ствол притиснув до лоба полоненого, точно в центр.

Надавив.

Указівний палець ліг на спуск.

— Ми говоримо далі чи ти мені більше не потрібен? Пожаліти тебе, не віддавати нашій СБ, краще тут покласти? Я маю кілька причин поквитатися з тобою за всіх і все. Раз!

— НІ!

Коломієць припинив лічбу, та цівку не забрав.

— Це як розуміти?

— Ні. Не треба.

— Жити хочеш?

— Хочу.

— Я теж хочу. І друг Тихий хотів, і Чотар, убитий ні за що. Кожен, кого розстрілюють щодня в підвалах енкаведе, хоче жити мирно на своїй землі. Тому я тобі вірю. Зроби щось, щоб я не вбивав тебе тут і тепер.

— Мені однаково не жити.

— Тобі хоч як не судилося. Не зрозумів досі? — Максим нарешті забрав дуло, але пістолет не опустив. — Як зв’язатися з Полиніним? Як переказати йому те, у що він повірить? Адреси. Паролі. Кодові слова.

— Я… — Цвяшко проковтнув слину разом із кров’ю. — Я не все знаю…

— Усього ніхто не знає. — З вуст Східняка це прозвучало по-філософськи. — Кажи, що знаєш.