Читати книгу - "Ініціація"

Загарчав, кинувся до «Ниви». Тася не покинула своє нове щастя — відважно вскочила вслід за Павлом до його автівки в халаті і капцях. Перегуда нічого не бачив: ані Тасі, ані ям на дорозі. Гнав бідну «Ниву», наче і її хотів добити цієї ночі. Вдивлявся в обриси хутора, який уже виднівся вдалині: темно, ані вогню, ані полум’я. Тільки світло фар кількох автівок: скупчилися на краю хутора, світили на Перегудине обійстя, а самого обійстя не видно, наче туманом оповито. І тільки задушливий запах гару, що їв очі навіть за кілометр від епіцентру біди, свідчив: то не туман.

— Так диму багато… — прошепотіла Тася. — Хай би хоч хата вціліла.

Хати вже не було. Майстерні, сараїв, курячої хатки, загону для кіз, гаража, трактора в тому гаражі — нічого не було. По знищеному вогнем обійстю бігали наполохані кури, блукали спантеличені кози, іржав кінь з обгорілою гривою, якого чиясь добра рука прив’язала до берези на вулиці. А біля купки автівок, які байдуже світили на згарище, просто на землі сиділи потомлені, чорні від кіптяви, спустошені нерівною битвою з вогнем дядьки і тітки з Карасівки. Оверків син Іван хитав головою із прикрістю: скільки ж добра пропало; Сашко Шовкопляс вперто не зводив злого погляду з кістяка обгорілого трактора; Галя Шовкопляс знай поправляла хустку на голові, щоби ніхто не бачив синців на її побитому лиці, хтось плакав, хтось матюкався на все те.

Як у жахливій уповільненій зйомці, Перегуда зупинив «Ниву». Вийшов, забувши причинити дверцята. Стояв, дивився — не впізнавав геть нічого навколо. Наче заблукав, наче чорт вів і вивів до чужого села. Сашко Шовкопляс підвівся, пішов до Перегуди. Дістав з-за пазухи півлітра, мовчки простянув. Павло взяв пляшку, заковтнув на автоматі, роззирнувся.

— Наталя Іванівна де? — запитав хрипло. — У мене бабця жила. У хаті мала бути.

— Не було в хаті нікого, — відказав Шовкопляс.

Перегуда не повірив. Зірвався, побіг до згарища.

— Та куди?! — гукали люди йому услід. — Загинеш! Ще обвалиться балка якась та привалить! Бовдур довбаний! Мало того, що ми твоє добро всім селом рятували, так нам ще й тебе витягувати?!

— Люди, люди! А де пожежники? Пожежники були? — смикала карасівців Тася. — Ви їм телефонували?

— Ще не приїхали. Та коли я їм дзвонила, то божилися, що будуть, — відказала Галя Шовкоплясиха, прикриваючи синці на обличчі.

Перегуда не чув. Ступав по чомусь липкому, гарячому, що колись було підлогою в його добротній хаті, напружував очі, аби в темряві роздивитися бодай щось, обмацував усе підряд, жахаючись самої думки, що отак просто може намацати обгоріле бабине тіло. Обслідував вітальню, попхався до колишньої материної кімнати, де спала бабця Костомарова, та знайшов лише чудернацький плетений мотузяний браслет, який дивом зберігся посеред суцільного попелу.

Із браслетом у руці і вийшов до людей, як на суд Божий. Стояв. Мовчав.

— Ще горілки? — гукнув Сашко Шовкопляс, випростав руку з пляшкою.

Перегуда хитнув головою: ні. Лиш кинув оком на Сашка і помітив, якою жагучою ненавистю горять його очі. А поряд Галя, вся синя.

— Дякую… — прошепотів у простір. — Що теє… позбігалися.

Карасівці наче чекали саме цього: щоби подякував, оцінив, зашанував. Загомоніли враз — кожен за своє. Тітки казали: нічого, відбудуєшся, головне, сам живий. Дядьки пояснювали: а як би вони не позбігалися? Якби Перегудину хату не загасили, вогонь би на лісок перекинувся, з нього на поле, а за полем — Карасівка! Самі б погорільцями стали! Хтось пропонував Павлові ночівлю, хтось їжу. Хтось устиг порахувати кіз, яких вдалося переловити, коли стали розбігатися на всі боки, і зачинити в сарайчику на подвір’ї старої Оверкової хати. А один старий дід, якого в Карасівці всі пришелепкуватим вважали, запалив цигарку, сказав зі значенням:

— Можеш мені не вірити, Пашко, але твоя хата не просто так згоріла. Підпалив хтось. Бо я на власні очі бачив: одночасно загорілося і попід хатою, і біля майстерні, і в гаражі. Якесь падло хотіло, щоб у тебе геть нічого не залишилося.

Перегуда хитнув головою спустошено, опустився на землю. Сидів, дивився в одну точку. Тася підійшла:

— Пашо, може, ще раз пожежникам подзвонити? Чи вже поліцейським? Як підпал, то мають усе тут обстежити, зібрати докази, скласти протокол, аби потім шукати злодія.

Лише плечима знизав.

Іван підсів:

— Пашо, ми під літню кухню поскидали все, що встигли винести з хати, з майстерні, з комор твоїх. Чуєш? Літня кухня не згоріла. Поки не відбудуєшся, зможеш у ній жити. Оце завтра зранку встанеш, при білому дні все передивишся. Може, ще щось уціліле знайдеш, бо зараз марно смикатися. Відпочинь до ранку.

Закивав. Іван глянув на Перегуду зі співчуттям.

— Піду вже. Добре?

— Дякую…

— Таке кажеш, — Іван пішов до своєї автівки. Завантажив у неї десь шестеро односельців, поїхав. За ним інші потягнулися. І за десять хвилин біля згорілого вщент Перегудиного обійстя лишилися тільки Павло, Тася і «Нива», якщо не рахувати коняку, переляканих курей і ошелешених кіз, мекання яких було чутно з Оверкового подвір’я.

Тася присіла біля Павла навпочіпки, торкнулася його плеча.

— Давай у машині пожежників почекаємо, бо щось холодно.

— Ти йди, Тасю, грійся, — прошепотів. — А я тут…

Тася всілася у «Ниві», крутила головою: то на Павла, то на дорогу, якою колись же мали доїхати до хутора пожежники. Психувала, телефонувала горе-рятувальникам: та, мать вашу, де ви є?!

Перегуда не чув. Геть нічого не чув, бо тільки голос карасівського діда у вухах лунав: «Підпалив хтось… Якесь падло хотіло, щоб у тебе геть нічого не залишилося».

Хто? Яскраве, мов полум’я, пекуче питання заполонило весь простір. Хто?.. Шовкопляс? Бив Галю, поки та не призналася, що з Павлом тягалася, затаїв злобу, дочекався, коли Павло з дому поїде, і підпалив? А потім разом з усіма припхався пожежу гасити, щоби ніхто його самого не запідозрив? Та може бути. Але Шовкопляс не таке вже падло, аби стару бабцю у хаті живцем спалити, а Шовкопляс знав, сука, що в Перегуди бабця живе. Ну, себто жила, бо куди поділася — ще одна загадка. Може, в хаті загорілося, бабця перелякалася, вибігла надвір, кинулася геть і тепер блукає десь поблизу, бідаха. А може, бабця оцю вогняну феєрію і влаштувала? Погрожувала ж зранку: «Тебе треба покарати, Германе!» Перегуда і значення тим словам не надав, а воно он як обернулося. Та чи в змозі стара людина такий грандіозний підпал організувати? Це ж треба