Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

Toutes les fols cependant que l'Empereur de Russie ratifierait la dite convention, je la ratifierai; mais ce n'est qu'une ruse. Marchez, détruisez l'armée russe… vous êtes en position de prendre son bagage et son artillerie.

L'aide-de-camp de l'Empereur de Russie est un… Les officiers ne sont rien quand Ils n'ont pas de pouvoirs: celui-ci n'en avait point… Les Autrichiens se sont laissé jouer pour le passage du pont de Vienne, vous vous laissez jouer par un alde-de-camp de l'Empereur.

Napoléon»[301].

Ад'ютант Бонапарте щодуху мчав з цим грізним листом до Мюрата. Сам Бонапарте, не довіряючи своїм генералам, з усією гвардією просувався до поля бою, боячись випустити готову жертву, а чотиритисячний загін Багратіона, весело розкладаючи вогнища, сушився, обігрівався, варив уперше після трьох днів кашу, і ніхто з людей загону не знав і не думав про те, що чекало його.

XV

О четвертій годині вечора князь Андрій, наполігши на своїй просьбі перед Кутузовим, приїхав у Грунт і з'явився до Багратіона. Ад'ютант Бонапарте ще не приїхав у загін Мюрата, і битва ще не починалася. В загоні Багратіона нічого не знали про загальний перебіг справ, говорили про мир, але не вірили в його можливість. Говорили про бій і теж не вірили в близькість бою.

Багратіон, знаючи Волконського за улюбленого і довіреного ад'ютанта, прийняв його з особливою начальницькою прихильністю і ласкою, пояснив йому, що, мабуть, сьогодні або завтра буде бій, і дав йому повну волю бути при ньому під час бою чи в ар'єргарді стежити за порядком відступу, «що теж дуже багато важить».

— А втім, сьогодні, мабуть, бою не буде, — сказав Багратіон, ніби заспокоюючи князя Андрія.

«Коли це один із звичайних штабних франтиків, яких посилають для одержання хрестика, то він і в ар'єргарді одержить нагороду, а коли хоче зі мною бути, хай… придасться, коли хоробрий офіцер», — подумав Багратіон. Князь Андрій, нічого не відповівши, попросив дозволу об'їдати позицію і ознайомитися з розташуванням військ, щоб у разі доручення знати, куди їхати. Черговий офіцер загону, мужчина вродливий, чепуристо одягнений і з алмазним перснем на вказівному пальці, погано, але охоче розмовляючи по-французькому, визвався проводити князя Андрія.

З усіх боків видно було мокрих, з сумними обличчями офіцерів, що ніби чогось шукали, і солдатів, які несли з села двері, лави й паркани.

— От не можемо, князю, позбутися цього народу, — сказав штаб-офіцер, показуючи на цих людей. — Розпускають командири. А ось тут, — він показав на розкинутий намет маркітанта, — зіб'ються й сидять. Сьогодні вранці всіх вигнав: подивіться, знову повний. Треба під'їхати, князю, сполохнути їх. Одна хвилина.

— Заїдьмо, і я візьму в нього сиру й булку, — сказав князь Андрій, який не встиг ще поїсти.

— Чому ж ви не сказали, князю? Я б запросив до свого хліба-солі.

Вони позлазили з коней і ввійшли під намет маркітанта. Кілька чоловік офіцерів, розчервонівшись, із стомленими обличчями, сиділи за столами, пили і їли.

— Ну, що ж це, панове! — сказав штаб-офіцер тоном Докору, як людина, що кілька разів уже повторювала те саме. — Адже не можна так залишати свої місця. Князь наказав, щоб нікого не було. Ну, ось ви, пане штабс-капітан, — звернувся він до маленького, брудного, худого артилерійського офіцера, який без чобіт (він віддав їх маркітантові сушити), в самих панчохах, встав перед ним і князем Андрієм, усміхаючись не зовсім природно.

— Ну, як вам, капітане Тушин, не соромно, — говорив далі штаб-офіцер, — вам би, здається, як артилеристові, треба приклад показувати, а ви без чобіт. Ударять тривогу, а ви без чобіт, — дуже гарний у вас вигляд буде. (Штаб-офіцер усміхнувся.) Звольте вирушати до своїх місць, панове, всі, всі, — додав він по-начальницькому.

Князь Андрій мимохіть усміхнувся, глянувши на штабс-капітана Тушина. Мовчки усміхаючись і переступаючи з босої ноги на ногу, Тушин запитливо дивився великими, розумними й добрими очима то на князя Андрія, то на штаб-офіцера.

— Солдати кажуть: роззувшись ловкіше, — сказав капітан Тушин, усміхаючись і ніяковіючи, видно, бажаючи зі свого незручного становища «перейти на жартівливий тон.

Але ще він не доказав, як відчув, що жарт його не прийнятий і не вийшов. Він збентежився.

— Звольте рушати, — сказав штаб-офіцер, намагаючись дотримати серйозності.

Князь Андрій ще раз глянув на маленьку постать артилериста. В ній було щось особливе, зовсім не військове, трохи комічне, але надзвичайно привабливе.

Штаб-офіцер і князь Андрій посідали на коней і поїхали далі.

Виїхавши за село, безперестанно обминаючи і зустрічаючи прохожих солдатів, офіцерів різних команд, вони побачили ліворуч червоні од свіжої, щойно перекопаної глини, будовані укріплення. Кілька батальйонів солдатів у самих сорочках, незважаючи на холодний вітер, як білі мурахи, копошилися на цих укріпленнях; з-за насипу не видно хто безперестанку викидав лопати червоної глини. Вони під'їхали до укріплення, оглянули його й поїхали далі. За самим укріпленням натрапили вони на кілька десятків солдатів, які, безперестанку зміняючись, збігали з укріплення. Вони мусили затулити носа й пустити коней риссю, щоб виїхати з цієї отруєної атмосфери.

— Voilà l'agrément des camps, monsieur le prince[302], — сказав черговий штаб-офіцер.

Вони виїхали на протилежну гору. З цієї гори вже видно було французів. Князь Андрій зупинився й почав роздивлятися.

— Ось тут наша батарея стоїть, — сказав штаб-офіцер, показуючи на найвищий пункт, — того самого дивака, що без чобіт сидів; звідти все видно: поїдьмо, князю.

— Щиро дякую, я тепер сам проїду, — сказав князь Андрій, бажаючи позбутися штаб-офіцера, — не турбуйтесь, будь ласка.

Штаб-офіцер відстав, і князь Андрій поїхав сам.

Чим далі просувався він вперед, ближче до ворога, тим більше ладу і веселості було у вигляді військ. Найбільше безладдя і зневіра були в тому обозі перед Цнаймом, що його об'їжджав князь Андрій вранці і що був за десять верст від французів. У Грунті теж почувалась якась тривога і страх перед чимсь. Але чим ближче під'їжджав князь Андрій до цепу французів, тим самовпевненішим ставав вигляд наших військ. Вистроєні в ряд, стояли в шинелях солдати, і фельдфебель і ротний розраховували людей, тикаючи пальцем у груди крайньому в рою солдатові і наказуючи йому піднімати руку; розсипані по всьому простору, солдати несли дрова та хмиз і будували курені,