Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Стережіться, люди добрі, лихої години! — Чіпка [каже] соцьким. — Не слухайте отого старого дурня… Я й так піду, коли треба. Він дума, як голова, то й велика цяця?!
Голова, міг би, очима його з’їв; та гляне — Чіпка як огонь…
— Накидайте на його арканом! — кричить голова, штовхаючи соцьких… — В’яжіть його, бугая дикого!..
— Ось ну-ну! — грізно глянувши та зложивши кулаки, каже Чіпка. — Ось попробуй… От тобі хрест — голова на в’язах не всидить! За що ти мене в’яжеш, га? Хто бачив, щоб я крав або вбив кого?… Коли в волость треба, скажи… Я сам піду… Ти думаєш — страшна мені твоя волость? Куди ж пак!! Ходім… Зараз ходім!
Та, вхопивши шапку, скинув на плечі драну свитину, що на полу була розіслана замість постелі, перший вийшов з хати… За ним слідом голова й соцькі.
У волості Чіпка застав уже товариство: по них ходив писар з другими соцькими. Зібравши всіх докупи, голова поміркував з писарем та й позапирали їх у чорну — поки приїде становий.
Мотря того лихого дня прокинулась, ще тільки стало на світ благословитись. Ще все село спало, а вона прокинулась.
— О-ох! щось мені не спиться… так погано спала, так погано! Та сни такі недобрі верзлися, — хвалиться бабі. — На серце наче хто камінь навернув…
— Та то воно від думок! — утіша її баба.
Мотря помолилася Богу, умилася й сіла за гребінь — сумна, зажурена.
Через годину, а може, через дві, — сонце вже піднялося, — увійшла в хату сусіда — Хівря Дмитренчиха. Поздоровкалась.
— Чували новину?
— Яку?
— Сю ніч пана обікрадено. Щось дуже багато забрано… й сторожа прибито… чи й доживе до вечора…
— Господи Боже! — шепче Мотря, зітхнувши.
— А оце вашого, Мотре, повели в волость… або й не повели, а він повів… Сам уперед іде, а ззаду голова з соцькими… А він їм щось так вичитує, так вичитує!..
Як почула це Мотря, поблідла на виду, заткнула в мичку веретено та мутними очима дивилася на Дмитренчиху: жаль, досада й разом страх виглядали з її жовтих очей… А далі не видержала, залилася сльозами:
— Сину ж мій, дитино моя! краще б я тебе в землю своїми руками зарила, ніж отаке чути про тебе!..
— Та чого ти, Мотре, так себе мучиш? — обізвалася баба. — Може, то ще брехня. Мало на кого набрешуть?
Не чує Мотря утіхи, — плаче… Далі встала, накинула на плечі стару кожушанку і, згорбившись, боса, вийшла з хати.
— Куди ти, Мотре? — питає баба.
Ні слова Мотря, — пішла, зігнувшись, мов не до неї річ. Тяжка печаль одбирає і слух, і мову.
Сусіда, — ще молода молодиця, — якось болісно усміхнулася, зглянулась з бабою й нічого не сказала… Тихо та важко стало в хаті, як у льоху… Бабина онука Христя, — дівка сімнадцяти літ, — низенька, некрасива, чогось важко зітхнула на всю хату; зітхання те так і загускло, так і окрило всіх… Голова в кожної схилилася; очі вниз потупились… Кожна щось думала сама про себе…
— Що то — мати! — через скільки часу глухо промовила баба… — Її зневажають, з хати виганяють рідні діти, а їй усе-таки шкода!..
Ні сусіда, ні онука нічого не одмовили, тільки ще сумніші стали.
Мотря майнула аж у волость. Чіпки вже не застала: посадили в чорну. Як сова, згорбившись-скарлючившись, ходить вона кругом чорної; поглядає на невеличкі, залізом перевиті віконця, — та плаче-плаче… «Хоч би мої очі його побачили! Хоч би мені одно слово від його почути! Хай би я знала: чи правда тому, що люди кажуть?…» Стала вона прохати соцького, щоб пустив до сина. Соцький не пускав…
— Голова приказував — нікого не підпускати, не то що… аж поки не приїде становий…
— Я на одну хвилину, мій голубе! — молить Мотря.
— Не можна, матусю, й ключ узяв з собою… Походила Мотря ще коло чорної, поплакала ще трохи, та й пішла додому, сумніша, ніж сюди прийшла. Давили її жалісні сльози; жаліла вона й на голову, і на пана, жаліла і на соцького; жаліла на увесь мир — на панів, що давлять мужиків, на мужиків, що пруться в пани… Материне серце заклекотало прокльонами на весь світ! Жаль у материнім серці не має спину, не знає угаву…
А Чіпці з товариством — байдуже! У чорній завели жарти.
— От, не знали де виспатись! І тихо й безпечно… Спи собі, — соцький стереже, щоб, бува, хто не вкрав…
— Якби сюди горілки з піввідра, — одказує Матня, — то хоч би й довіку сидіти… Попивав би потроху, заїдав варениками та спав…
— Де б же ти взяв? — питає Пацюк.
— Голова б приніс… він з людей надрав, а нам — оддав!
— Сподівайся, поки опухнеш з голоду й холоду, — увернув Лушня.
— А справді холодно… От би погріться! — знову за своє Матня.
— Грійся — в тісної баби!
— Цур їй!.. Якби горілка… То й баби не треба!
— А мені якби дівчина, — каже Лушня.
— То й я б до тебе пристав у прийми, — шуткує Пацюк.
— А знаєте що, братця? — не слухаючи їх розмови, каже Чіпка. — Як тільки розв’яжемось з цим ділом, у першу ж ніч голову обшахрати… Та не так, як пана… а он як! Хай знає, погань, що він не хто-небудь, а наш брат Савка — тільки що наздирав з бідоти, дукачем став… Тепер, бач, у пани лізе, кирпу гне…
— Добре! їй-богу, добре! — провадять усі в один голос. — Як липку, облупимо… Та й писаря завряд…
— А то — дивись пак: хотів мене в’язати! — Я тебе, — кажу, — сучого сина, як зв’яжу, то й довіку не розв’яжешся!
— Та ну-бо… так і сказав?
— Їй-богу! А за що ж він мене в’язати сікається? Ти спершу докажи, що я там був, а тоді вже — й на вірьовку… Страхав тюрмою… Побачимо, — кажу, — хто там перший буде: чи безневинний бідак, чи багатир, що сирітське добро заїдає.
— Що ж він? — питав Лушня.
— Мовчить, пуздрата собака, мов не до його річ…
— Ну, а розкажи нам, — обізвався Пацюк, — як ти впорався з сторожем… то теж чоловік ручий.
Чіпка став широко розказувати, як він поліз у комору, як наткнувся на сторожа, як борюкався під коморою, поки той не захарчав…
— То ти таки добре його попом’яв?… — пита Лушня.
— Та знатиме, що в добрих руках побував… Як насів, то тільки стогне, — вже й не кричить, як спершу, а тільки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», після закриття браузера.