Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

Усі ці зміни супроводжувалися їхньою активною і продуктивною співпрацею. Для Єви кабінет Ернеста був чимось на кшталт безпечного сховку, адже саме тут вона могла озвучити всі страхи, пов’язані зі смертю, усі ті похмурі думки, якими жінка не могла поділитися навіть із найближчими друзями. Ернест пообіцяв, що вони пройдуть через це разом і нічого не оминуть, що для нього вона не пацієнтка, а радше компаньйон чи товариш у недолі.

Він дотримав свого слова. Ернест призначав сеанс на вечір, бо зазвичай наприкінці цієї години його огортало хвилювання через те, що Єва невдовзі помре та що свого часу і йому не вдасться цього уникнути. Він знову і знову нагадував їй про те, що вона не самотня і вони обоє дивляться у вічі смерті, яка їх жахає, що він залишиться з нею доти, доки це буде необхідно. Коли Єва попросила його пообіцяти, що він буде поряд у її останні хвилини, він це зробив. Протягом останніх двох місяців стан жінки погіршився і вона вже не приходила на сеанси, однак Ернест спілкувався з нею телефоном і подеколи відвідував її вдома, відмовляючись брати гроші за ці візити.

Зустрівши Ернеста, Євина сестра провела його до спальні. Шкіра хворої геть пожовтіла — пухлина негативно вплинула на її печінку. Єва важко дихала й сильно спітніла, пасма волосся прилипли до голови. Вона кивнула й засапано прошепотіла сестрі, щоб та залишила їх наодинці:

— Мені потрібен ще один сеанс із моїм лікарем.

Ернест присів на ліжко і запитав:

— Ви можете говорити?

— Надто пізно. Не треба слів. Просто обійміть мене.

Ернест узяв жінку за руку, однак вона похитала головою і прошепотіла:

— Будь ласка, просто обійміть мене.

Сидячи на ліжку, він схилився над Євою, щоб її обійняти, але ніяк не міг знайти зручну позицію. Виходу не було: Ернестові довелося залізти в ліжко, лягти поряд із хворою і міцно її обійняти. Він не зняв піджак і туфлі, а тому нервово зиркав на двері, хвилюючись, що хтось може зайти до спальні й неправильно все зрозуміти. Спершу Ернест почувався незручно й навіть радів, що їх розділяють кілька шарів тканини — простирадло, ковдра, покривало, його піджак. Єва притягнула його до себе. Поступово напруження зникло. Ернест розслабився, зняв піджак, поправив ковдру й міцно обійняв Єву. Вона притислася до нього. Ернест на мить відчув, як усередині розливається недоречне тепло, провісник сексуального збудження. Він розлютився на самого себе і щосили його притлумив, аби передати через обійми ніжність, що її відчував до Єви. За кілька хвилин він запитав:

— Так краще, Єво?

Відповіді не було. Жінка важко дихала.

Ернест зістрибнув з ліжка, нахилився до Єви й покликав її на ім’я.

Жодної реакції. Почувши його вигуки, до кімнати увірвалася сестра Єви. Ернест узяв Єву за зап’ясток, однак пульсу не було. Він поклав руку на її грудну клітку, обережно відсунувши її масивні груди, і спробував промацати апікальний пульс. Серцебиття було ниткоподібним і уривчастим. Ернест зауважив:

— Фібриляція шлуночків. Це дуже погано.

Кілька годин вони вдвох пильнували хвору, вслухаючись у важке й уривчасте дихання Єви. «Дихання Чейна-Стокса», — подумав Ернест, і його здивувало, як легко цей термін, засвоєний ще на третьому курсі, зринув із глибин його підсвідомості. Час від часу Євині повіки тремтіли, однак жінка так і не змогла розплющити очі. На її губах постійно виступала і швидко підсихала піна від слини, і Ернест щоразу витирав її серветкою.

— Це свідчить про набряк легенів, — зауважив він. — Серце слабшає, і в легенях накопичується рідина.

Євина сестра полегшено кивнула. «Дивовижно, — думав Ернест, — як оці “наукові ритуали” — називання й роз’яснення явищ — применшують жах. Я назвав тип її дихання? Пояснив, як ослаблений лівий шлуночок виводить рідину через ліве передсердя в легені, спричиняючи появу піни? Ну то й що? Я нічого не зробив, просто дав цьому монстру ім’я! Але мені тепер краще, як і її сестрі. А якби Єва була притомна, імовірно, їй теж полегшало б.

Ернест тримав Єву за руку, відчуваючи, як дихання жінки поступово слабшає та стає уривчастим. Приблизно за годину воно припинилося. Ернест не зміг намацати пульс.

— Вона померла.

Кілька хвилин вони з сестрою Єви сиділи мовчки, а тоді почали міркувати, як діяти далі. Для початку вони склали перелік телефонних дзвінків: сумну новину треба було повідомити Євиним дітям, друзям, газетам та бюро ритуальних послуг. Невдовзі Ернест підвівся, щоб іти додому, — сестра збиралася обмивати тіло Єви. Вони обмінялися кількома репліками з приводу одягу для померлої. Сестра сказала, що замовить кремацію, тож, імовірно, бюро ритуальних послуг надасть для цього спеціальний саван. Ернест кивнув, хоча й гадки не мав, як воно буде.

Ідучи додому, Ернест думав, що майже нічого не знає про смерть. Попри те, що він мав великий медичний досвід і йому доводилося робити розтини, подібно до інших лікарів, він ніколи не був присутнім під час настання смерті. Ернест ставився до цього спокійно і професійно; хоч йому й бракуватиме Єви, вона досить легко відійшла в інший світ. Він знав, що зробив усе можливе, але тієї ночі його сон був тривожним — надто сильним було відчуття, що її тіло й досі притискається до його грудей.

Ернест прокинувся близько п’ятої ранку, намагаючись ухопитися за рештки напрочуд реального сну. Він зробив те, що завжди радив робити пацієнтам, яким наснилося щось тривожне: непорушно лежав у ліжку із заплющеними очима, пригадуючи всі деталі. Відтак дістав із тумбочки блокнот і олівець і записав свій сон:

Я прогулювався у великому торговельному центрі разом із батьками та братом. Ми вирішили піднятися нагору, однак у ліфті я опинився сам. Підйом був дуже довгий — ліфт піднімався нескінченно. Коли ж я нарешті вийшов із нього, то опинився на узбережжі, але моїх рідних ніде не було, і я почав їх шукати. Краєвид був просто неймовірний… Це узбережжя скидалося на рай… Але мене чомусь охопив непоясненний жах. А потім я почав надягати на себе нічну сорочку із милим зображенням усміхненого ведмедика Смокі. Його зображення ставало дедалі яскравішим, а тоді засяяло… І невдовзі на ньому зосередився увесь сон, немовби вся його енергія перенеслася на мордочку гарненького веселого ведмедика.

Що більше Ернест думав про свій сон, то важливішим той видавався. Йому не вдалося заснути, тож о шостій ранку він пішов до свого офісу, аби занести його в комп’ютер. То був ідеальний приклад для розділу про сни у книзі «Страх смерті та психотерапія», над якою він саме працював. Або «Психотерапія, смерть і страх» — він іще не визначився з назвою.

Насправді в цьому сні не було нічого загадкового. Зважаючи на події, які трапилися напередодні, його було досить легко розтлумачити. Смерть Єви наблизила його до усвідомлення власної смерті (уві сні це символізував невимовний жах, що його відчув Ернест, опинившись на самоті, а також тривала подорож ліфтом до «райського узбережжя»). Як банально, думав Ернест, що «творець снів» підсунув йому казочку про подорож до раю! Та що вдієш? Цей творець діяв самотужки, сформувавшись ще