Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

Мабуть, під кінець дня я просто втратила здатність дивуватися, тому що коли ми повільно наблизилися до великого маєтку, оточеного лісом та узвишшям позаду, я лише гмикнула й пальцями намацала пістолет, що вже став теплим від тепла мого тіла. 

І кого ти пристрелиш першим, Віві?

Гейл виявився величезним бородатим дядьком, який усю дорогу розказував жарти про риболовлю, підморгував мені та всміхався. Я, котру всадили позаду, учепилася в переднє сидіння й схилилася трошки вперед, щоб краще чути всі деталі. Кіан глипав на мене й здіймав брову, відкинувшись на своєму місці. 

— Тепер знатиму, що тобі дуже до вподоби жарти про риболовлю. До завтра вивчу збірник анекдотів, — а потім докинув, похмуро зиркнувши на Гейла. — Якщо хтось не заманить тебе своїми жартами раніше. 

Я вигнула брову. 

— Куди заманить? 

Гейл кашлянув, а Кіан лише закотив очі. 

Спочатку я навіть не питалася, куди ми їдемо, тому коли мені повідомили, що шлях пролягає до власного маєтку сім’ї Еллінгтонів, мені стало так страшно, що Гейлові анекдоти стали мені ще смішнішими від стресу, що бурлив у венах. 

Вілла, що належала Еллінгтонам, видавалася шикарним сховищем: сусідів майже нема, сюди рідко хто забрідає. Коли ми зупинилися біля воріт і Гейл заглушив мотор, різко впала тиша.   

— Вілла оточена добре навченою та озброєною охороною, яка патрулює периметр і має доступ до найсучаснішого обладнання для спостереження. На території встановлено датчики руху та відеокамери. Загалом, — Гейл відклав планшет і підморгнув мені. — Усе чудово захищено, тому можна навіть не сумніватися, що сюди хтось проникне по вашу душеньку, мила панно. 

Я спохмурніла й глянула на Кіана. 

— Чому ми тут? 

— Ці кілька днів батько дуже наполегливо попросив нас пересидіти тут. Усе ж безпечніше, аніж у мене вдома, погодься, — він натягнуто всміхнувся, простягнув руку, допомігши вилізти з авто, і ми ввійшли крізь прочинені ворота на двір. На ганку стояв високий і худий, наче палиняка, Еллінгтон-старший. Він його погляду кров стигла в жилах, легені відмовлялися качати повітря, а серце вмирало від переляканої аритмії. Кіанові пальці заспокійливо м’яли мої, але це не сильно допомагало. 

— Радий вас бачити. Обох. 

Ну авжеж. 

Ми спинилися на перших сходинках пліч-о-пліч з Кіаном, наче чекали якого благословення. Еллінгтон-старший глянув на мене своїми безбарвними очима так, ніби ось-ось віддасть той наказ, який забув віддати два роки тому, і Гейл, усе ще розповідаючи жарти про риболовлю на кшталт «а потім він отримав хвостом ляща по мордяці, тобто, розумієш, ляща від ляща, ге-ге-ге», прошиє мені спину кулями.  

Чекаючи, поки Кіан заговорить першим, я мимовільно трошки підсунулася за його плече. 

— Ми лише на кілька днів, поки не знайдемо Дакоту, — ніби попередив Кіан чи то батька, чи то мене. Навіщо ховатися від Тати?  

— Заходьте, — Еллінгтон-старший відчинив двері й увійшов досередини. Кіан потягнув мене за собою, майже заштовхуючи в білісінький мармуровий передпокій. Після брудної вулиці ця кімната здавалася стерильною. Ось-ось вчується запах лікарні. Фу. 

Поки я мовчки роззиралася, намагаючись зрозуміти, в яку пастку мене затягли, Кіан стягнув з мене мокру куртку, гмикнув, коли задерлася футболка, показавши пістолет, і сколошматив моє мокре волосся. 

— Не трусися, усе буде добре. 

— Я нічого не розумію, — насупилася, зиркаючи на нього з-під лоба. — Я не збираюся ховатися від Тати. Сьогодні ввечері ще вечірка в Ільяса, післязавтра останній заїзд, нам нема коли ховатися. Та й навіщо?  

Поки я розпиналася, ми дійшли до мармурових сходів нагору й стали повільно підійматися. Я зловила себе на думці, що надто непідхожа для цього місця — надто брудна, зла, роздратована, мокра та неідеальна для цього царства ідеальної чистоти та порядку. 

Кіан підкликав чоловіка, який якраз протирав вазу в кутку, витягнув ключі від Міллі з моєї кишені, на що я обурено скривила обличчя, і свої від тойоти та наказав забрати обидві машини від клубу до парковки під будинком. Чоловік поважно кинув і зник з очей.

— Можу тобі запропонувати окрему кімнату, але навряд ти схочеш зостатися тут сама, правда? 

— Я зможу зачинитися на всі мільйон замків, які тут є, і не бачити нікого ці два дні, правда?

Кіан пхикнув і скривився, ніби гадаючи, чи збрехати мені, чи сказати правду. Але коли він знову заговорив, його голос звучав цілком серйозно й зібрано: 

— Я б хотів, щоб ти не втікала від мене навіть до іншої кімнати. Так не лише спокійніше, власне, ще й… — він затнувся й прочистив горло, і, видко, та зупинка таки повністю розвіяла його зібраність: — Ну, власне, хотів би… е-е-е… коротше, Вів, у мене класна кімната, тобі сподобається. 

Я так розсміялася, що навіть довелося зупинитися, щоб віддихатися. 

— Гаразд, показуй уже свою класну кімнату.