Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров"

— Нехай собі спить з Богом, — мовив батько.

От розсвінуло, стара затопила хату, а Оксеня все спить.

— Збуди Оксеню, — сказала мати і вийшла до хліва.

Охрім став будити свою дочку та якось і приторкнувся до її руки. «Чого се у неї такі холодні руки?» — подумав собі, а як розкрив, то побачив, що у неї все тіло холодне. Тоді припав до її грудей — а вона й не дише.

— Ой, Боже ж мій! — закричав Охрім так розпучливо, що його почула жінка на дворі.

— Що тут таке? — сполохалася вона.

— Ой лишенько ж нам! Глянь, жінко, на Оксеню — вона вмерла!

Оксенина мати не тямила, що робить.

— А Боже ж мій! — гірко заплакала вона. — Моя донечко, моя голубочко! Ти ж збиралася на весілля, а тепер ляжеш у сиру землю!

— Здрастуйте! — сказав, убігши в хату, Чечилів парубок, а далі бачить, що тут плачуть та й став, як укопаний. Ще вчора він бачив, як ішла Оксеня за водою, а тут лежить уже мертва. Тут йому розказали все, як було, і що хтось у їхнє вікно просував синю руку.

— Що за диковина? — здивувався парубок. — А там за селом, недалеко від гостинця, знайшли розірваного чоловіка. Там саме неподалік ночували чумаки, і вони говорили, що чули, як спершу хтось крикнув: «Ти тут!», а далі хтось несамовито так заверещав, наче його давили. Наші хлопці дивились на мертвого і говорили, що якраз як син Настенка — та не знаю.

— Син Настенка! — зойкнули в один голос старі і залилися гіркими сльозами, бо надіялися мати його своїм зятем, а тепер і він і їхня дочка на тім світі.

— Піду тепер до Настенка, — сказав парубок, — спитати, чи в господі його син.

Щойно він устиг зайти в хату до Настенків і розказати про все, як за дверима почулося: «Відчиніть!» Мати Іванова відчинила, а там... Пресвята Богородице! Два десятника держали на руках куски розірваного Іванового тіла. Вони внесли його в хату і положили на стіл. Бездиханні упали на землю батько й мати, як уздріли, що се їх син. Тут позбігалися сусіди, почали біля них панькаться, і їм стало лучче. Опісля, поплакавши, мати з другими жінками стали обмивать і убирать свого сина, а батько позвав чоловіків та став з ними труну робити.

На третій день поховали Івана й Оксеню в одній ямі, проклинаючи відьму. А скільки було народу на похоронах! Дак і Боже упаси! Зійшлися, бачся, із усього села, бо усякому в диковину була така смерть і усяк подумав собі: «Нехай наградить їх за се Біг милосердний і пошле на тім світі Царство Небесне! Коли тут їх розлучила зла недоля, дак нехай вони там ізійдуться укупі й будуть радуваться!»

— Чи бач, жінко? — питав, дивлячись у квартиру, Іванів батько. — Скільки йде пребагато людей! Чи не ховать кого? Дак ні ж бо: труни не видно, і у церкві не дзвонять. А піду спитаюсь у людей, що се означає.

А чого ж то справді зібралося стільки народу, і куди він іде?.. Мало не зо всього села зійшлися люди, старі й молоді, щоб подивиться, як будуть пробивати прокляту відюгу. От відкопали, розкрили домовину — на відьмі була порвана вся одежа, і вона лежить не догори, а ниць. Тут уже всі здогадалися, що се неодмінно вона згубила зі світу Івана й Оксеню. Коли ж її перевернули, то побачили на її морді кров.

Два чоловіка, обернувшись постілками, стали пробивать відьму. Уставили кіл проти серця, один чоловік держав за кіл, а другий довбнею по колу стук!.. Кров аж свиснула! Пробивши, укинули в яму і ті постілки, котрими обертувались чоловіки, засипали яму землею, а могилу зрівняли, щоб і зовсім її не було знать.

Отака пригода лучилася в тім селі. І не було на теє ради.

— А що, Миколо, чи все благополушно? — спитав батько сина, котрий тілько що приїхав із нічлігів та, поставивши у хліву коней, увійшов до хати.

— Слава Богу! Коні наші цілі, і ніякий звір не тривожив їх ніччю, — відказав син. — Та от що було у Чорному, де ми сьогодні ночували. Ледве усі нічліжники не покидали своїх коней і не дали драла із лісу.

— Що ж там таке з вами було?

— Гм! Що? Тепер днем і в хаті страшно вимовити... — Промовив Микола, запалюючи люльку. —