Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

– Швидше, швидше, – повторювала Люція хлопцеві, який, видно, не був призвичаєний поспішати, крокував повільно.

Перед очима розгорнулася справжня тундра, пустка, заросла купами густої, гострої, місцями пожовклої трави. Тут і там зелені карликові берези зеленіли на скручених білих стовбурах, тут і там вусата лоза вистрілювала пучками жовтих гілочок, де-не-де густо стояв темно-зелений очерет. Протилежного берега болота не було видно. Він міг видатися і близьким, і надзвичайно далеким, бо був прихований випарами, які піднімалися з мочурів.

Перші кроки на торфовищі налякали Люцію. Ґрунт під ногами прогинався, як пружинний матрац, відбираючи відчуття рівноваги.

Хлопець зупинився.

– Акуратно ступайте за мною, – сказав він флегматично, ковиряючись у носі. – Куди я поставлю ногу, там і ви. Не деінде, а просто там.

– Гаразд. Буду уважна.

– А якщо я зупинюсь, то й ви станьте.

Вона кивнула головою, і хлопець рушив уперед.

Якщо до того Люції здавалося, що вони рухалися дуже повільно, то тепер вона з розпачем подумала, що вони пересуваються черепашою ходою. Хоча це було більш схоже на стрибки жаби, ніж на крок черепахи. Під густою травою, серед рясно порослих купин, прозирала вода. Іноді, коли нога, непризвичаєна до таких маршів, обсувалась, то занурювалась у теплу, густу чорно-червону рідину. На панчосі залишалися іржаві плями. Порослі травою купини, хвилювалися і здавалися Люції якимсь лісом, затопленим густим лісом, від якого на поверхні лишилися тільки крони дерев. Саме по цих кронах слід було ступати. Ступати з усією сконцентрованою увагою, бо кожен необережний крок міг бути фатальним. Люція мала передчуття цього, коли, спершись на палицю в простір між двома купинами, з жахом виявила, що її палиця майже не зустрічає опору і, незважаючи на її двометрову довжину, не сягає дна, дна, якого тут може взагалі не бути.

Через кілька хвилин її почав опановувати страх. Страх, який паралізував, фізичний страх тварини перед невідомим. Люція даремно казала собі, що провідник знає дорогу і виведе її. Тривога була сильнішою. Вона до крові закусила губу, щоб не заволати від страху, щоб не попросити цього хлопця повернутися назад в село.

– Я мушу туди дійти, – вперто повторювала вона. – Я мушу його врятувати.

Низький туман холодно нависав над ними. Тепер навколо нічого не було видно. Вона з трудом могла розрізнити постать Антонія, одягненого в біле, і найближчі купини. Вони йшли, як у молочному мареві. Над їхніми головами імла ледь рожевіла від заходу сонця. Іноді з туману виринали карликові хворі берізки, які здавалися таємничими чудовиськами огидних форм, монстрами, які підстерігали сміливців. Незважаючи на холод, на шкірі густо з’явився піт, а серце то зупинялося від втоми, то при будь-якому зіслизанні ноги на кілька міліметрів обривалося від переляку.

Хлопець йшов повільно, і Люція могла присягнути, що вони кружляють, що вони збилися з дороги. Він час від часу зупинявся, оглядався на неї, дурнувато посміхався, озирався навколо і, вибравши одну із сусідніх купин, ставив на неї ногу.

Люції почало здаватися, що все, що її оточувало, раптом втратило справжні контури реальності, що це якийсь сон, втомлюючий і злий, з якого неможливо прокинутися. То їй спадало на думку, що Антоній божевільний і він раптом залишить її тут саму безпорадну, розчинившись в тумані.

Тож коли хлопець хоч на мить зникав з її поля зору, вона у відчаї щоразу кричала:

– Антонію, Антонію! Де ти?

Невимовне полегшення наступало, коли в імлі лунав його спокійний гортанний голос:

– Та тутечки. Тутечки.

І повертався з незворушним терпінням, щоб показати їй, куди йти.

Цей страх мало не став причиною нещастя. А саме, коли провідник однієї миті зник, Люція, бажаючи наздогнати його, занадто швидко і недбало стрибнула на маленьку купину. Хиткі коліна відмовилися її слухати, і з гучним сплеском вона зсунулась у воду. Це було огидне жахливе почуття. Усі знання, які вона мала про болота, пригадалися їй водномить. Вона була наполовину була занурена в якусь рідку мазюку. Грудьми вона притулилася до купини, впиваючись пальцями у траву. Вона настільки не тямила себе, що навіть не відчувала болю. Гострі стебла трави в багатьох місцях порізали шкіру на руках.

На щастя, коли вона падала, палиця сперлася на дві сусідні купини, і якби Люція не нервувала, вона зрозуміла б, що їй не загрожує безпосередня небезпека.

Її розпачливий крик повернув флегматичного підлітка, який без особливих зусиль допоміг Люції вибратися з трясовини. Вона вся тряслась і говорила:

– Зараз я не можу йти далі. Мені треба відпочити. Я мушу відпочити.

Але хлопець похитав головою.

– Тут не можна. Якщо довше посидіти на купині, вона потоне. Так вона влаштована. Ще трошки, а там буде таке місце, яке я знаю, де можна відпочити, бо там твердий ґрунт.

Люція насилу підвелась. Сукня стікала водою, іржавою й ніби жирною. Прилипала до ніг, гальмуючи рухи. На щастя, місце, про яке розповідав провідник, справді виявилося не дуже віддаленим. Це був острівець розміром у кілька метрів, вкритий тією ж травою, але сильно вигорілою від сонця. Люція простягнулася на ньому з відчуттям невимовного полегшення. По-перше, вона змогла відпочити, по-друге, переконалася, що цей хлопчина справді добре орієнтується і не блудить. На мить її охопила блаженна думка: звідси я навіть можу далі не йти, можу навіть тут переночувати, а наступного дня повернутися при денному світлі.

Вона лаяла себе за слабкодухість.

«Ні. Я мушу ще сьогодні. Я маю якнайшвидше бути в Ковалеві…»

Раптом її охопила тривога.

«А що буде, коли Павліцького я там не застану?»

Під дією страху, незважаючи на втому, вона підскочила і сказала:

– Йдемо далі. Шкода часу.

Провідник не зрушив з місця.

– Краще відпочиньте. Бо зараз буде ще складніша дорога.

– Як це складніша? – запитала вона ледь чутно.

Вона просто не могла уявити, щоб будь-який шлях міг бути складнішим, ніж щойно пройдений.

– Ну так, бо тут буде менше купин, то треба буде далі скакати. І зважайте на те, як скачу. Тільки спідниця вам заважатиме. Підберіть її.

Іншого шляху не було. Зрештою, присутність цього шістнадцяти-сімнадцятирічного підлітка зовсім не турбувала її. Вона підняла поділ сукні і запхнула за пояс, високо відкриваючи стегна. Насправді так було зручніше. Хлопець спостерігав за цією дією з посмішкою.

– Ходімо, – вже більш жваво обізвалась Люція. – Стає дедалі темніше.

Дуже швидко вона отримала можливість переконатися в тому, що Антоній не перебільшував, говорячи про складність шляху попереду. Справді, нічого надзвичайного немає в тому, щоб перестрибувати з одного кружальця розміром з великий полумисок на інший на відстань одного метра, але коли між цими кружальцями чорніє бездонна багнюка – це вже мистецтво. Люція найбільшими зусиллями волі утрималася від недоречного та самовбивчого бажання: заплющувати очі під час кожного стрибка. В душі вона почала молитися. Вже ні про що інше, тільки про те, щоб, ставши на наступній купині, могла скочити на берег. На твердий берег. Відчути твердий ґрунт під ногами.

– Ще далеко? – питала вона раз за разом задихано.

– Недалечко, – з непохитною стійкістю відповідав провідник.

Люція була зла на того чоловіка в Радолішках, який сказав