Читати книгу - "Характерник, Дмитро Чорнота"

Паливода встав мовчки. Здивуванню не було меж, але він розумів, що зараз не час для запитань та пояснень. Козаки поводились тихо.

- Я прикований до цього дерева, - показав Северин на металевий ланцюг. – Ключ в он того, що під сусіднім деревом лежить.

Лесь довго не думав і тихо, але швидко пішов до сплячого вояка. Той спав і хропів. Хлопець не дуже з ним панькався. Діловито «пройшовся» по кишенях і швидко знайшов ключ.

Паливода звільнився, але втікати козаки не спішили. Не можна пускатись у втечу з голими руками та ще й на ворожій території. Та й остерегтись переслідування не завадило б.

Спочатку хлопці тихцем знайшли собі найліпшу зброю. Їхню отаман Колокольников залишив у себе. Коней теж. Не можна було полоненому давати його коня. Занадто вже він сильний та швидкий. Ще втече. На якогось кволішого коника посадити треба. Тоді без варіантів щодо втечі. Тож, коней вони собі теж взяли. З решти ж коней заходились знімати збрую аби відпустити в степ.

- Я не знаю скільки вони ще так міцно просплять, - захвилювався тим часом Лесь.

- Все одно з конями їх залишати не можна. У них перевага в цій місцевості. І чисельна теж. Можуть ще й Колокольникова до нашого пошуку покликати. Пішки вони нам менш страшні. Принаймні час виграємо. Якщо ж залишити їх з конями, то шансів у нас вкрай мало.

Ніхто не прокинувся. Козаки розсідлали всіх коней, тихенько вивели їх до степу і погнали. Ті полетіли степом мов вітер, відчуваючи свободу. За кілька хвилин вже не було чути тупоту їх копит. Северин та Лесь ще й ремінці всі пообрізали на збруї, що тут лежала, таким чином зіпсувавши її.

Тепер можна йти. І то швидко.

Та в цю мить почулось якесь непевне мугикання. Хлопці повернулись на звук і побачили, що один з московських вояків підвівся на ліктях і намагається проснутись. Видно міцним сном спав, що очуняти ніяк не може. Та тривало це не більше кількох секунд. Той, що прокинувся оглянувся навколо й побачив двох козаків, що стояли в кількох метрах від нього. Ті миті, які знадобились його сонному розуму аби впізнати полоненого та зрозуміти що сталось, зіграли вирішальну роль в цій ситуації. Солдат так і не встиг видати ні звуку до того, як короткий ніж Паливоди пробив йому череп. Сонний вояк впав на землю, наче й не вставав. Паливода забрав ножа й прикрив голову мертвого аби не видно було рани.

- Гарний кидок, - похвалив Лесь.

- Я сподівався в око чи шию влучити, - зізнався Северин. – Взагалі не розраховував, що ніж кістку проб’є. Гарний ніж.

Паливода сховав ножа за пояс. Може ще згодиться.

Козаки відійшли від табору ведучи за собою коней і вже потім сіли верхи та поїхали.

- То як ти тут опинився? – запитав Северин.

- Опинився я тут бо ти тут опинився.

- Тобто?

- А що не зрозуміло? – здивувався Лесь. – Хіба я міг кинути тебе отак просто на наглу поталу ворогові без будь-якої підтримки в чужому краю? Не міг. От і не кинув. На Січ дійти та ще й щоб з підмогою повернутися я не встиг би. Та ще невідомо чи була б якась підмога. Звісно, окремі козаки зголосилися б, але армію вести на Дон проти місцевих козаків отаман навряд чи зважився б. Тим більше заради одного козака. Скільки таких козаків щодня безвісти пропадає в степах та лісах.

- Ти міркуєш як досвідчений політик, – усміхнувся у вуса Паливода.

Його здивував такий хід думок молодого джури. Занадто вже світла голова в цього селянина, який жив на болотах.

- І як же ти повівся? – поцікавився Северин.

- Лізти межи очі та крутити головою не обов’язково аби чути й розуміти все навкруги, – філософськи заявив Лесь. – Ну, всього я, звісно не зрозумів. Але зрозумів, що як ворог я Колокольникова не хвилюю. Отже, стежити за мною та й взагалі ставитись серйозно не буде. Значить, я не знаходжусь під його ковпаком. Тому, опинившись за межами станиці, я заліз на найвижчий пагорб, що був поряд зі східного боку поселення. З нього видно майже всю станицю. Правда, що в ній самій відбувалось, видно не було. Та я вирішив залишатись на пагорбі й спостерігати поки щось стане зрозуміло. Добре, що чекати довго не довелось. Бо голод і спрага давали про себе знати. Відволікатись на пошук їжі та води не хотілося аби не пропустити нічого. Та й відходити було небезпечно. Там всюди сновигають козацькі роз’їзди. Тому поводитись потрібно було дуже обережно. А про розведення вогню чи приготування їжі взагалі мова не йшла. З того ж таки пагорба я побачив як якісь двоє тебе вивели за межі станиці. Спочатку я побачив лише двох і подумав що вони тебе й повезуть. Тому першою думкою було зненацька напасти  при першій же можливості, звільнити тебе й дати прочухана цим тюремникам. Та потім я побачив решту загону й план з наглим нападом відпав.

- Добре, що відпав. Бо скрутно б нам довелось, – всміхнувся Северин. Його тішила розсудливість хлопця.

- Тож я вирішив йти за вами, спостерігати та чекати слушного моменту для звільнення. І от такий момент настав. Я йшов трохи попереду загону. Й одного разу натрапив на джерело. Враховуючи всі обставини, виникла думка, що загін може тут зупинитись для перепочинку та поповнення запасів води. Тому я швиденько назбирав всіх необхідних рослин, як ти вчив. А коли загін став табором, почав додавати сонний збір до джерела з якого виходив струмок. Саме з нього весь табір і тамував спрагу. От і вийшло, що весь табір заснув. Мені мало в те вірилось, але сталося так, як я собі думав. Переживав лише, щоб ти сам не перепився тією водою. Бо якби розбудити не зміг, то на собі волочити довелося б.