Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

— Да-а… — тільки і зміг я сказати у відповідь. — Ну, ви мене зовсім залякали, Маріє Іванівно!

— От ви мені не вірите, а я правду кажу, — наполягала вона. — От ви побачите, коли сюди міліція прибіжить.

— А ви вже і в міліцію повідомили?

— Ех… — Марія Іванівна тільки рукою махнула. — Не ті в мене ноги, Ревміре, щоби до міліції добігти. А слухайте! Ви ж на Лікарняну йдете? От і зайдіть у міліцію! І скажіть їм. Шо так і так, Танька Безпала зі своєю подружкою вбили свою подружку. Хай прийдуть і посадять її!

— Кого?

— Та Таньку ж! — вона аж разстроїлася через мою недоумкуватість.

— А що? — ніби вголос подумав я. — Таки зайду. Так і скажу: «Марія Іванівна бачила, як Тетяна Безпала вбила свою подружку». Поїдьте розберіться.

— Та ви шо! — обурилася бабуся. — Нашо ж ви зразу про мене! Я нічо не казала. Ще мені мало, шоби по міліціях затягали. Ви од себе скажіть. Вам повірять.

— Ясно, — сказав я. — Ну, до побачення, Маріє Іванівно.

А навздогін вона сказала, якщо я правильно розчув:

— Бо то вже не люди, понімаєш? І так спробуй стати людиною, а вже як крові попив… Нічо не буде.

Я зупинився.

— Що ви сказали?

— А нічого, синку, я не казала. Біжи, біжи!

Вона мене вже не затримувала. Бо я ж мусив виконати її завдання, поки не пізно.

Доки йшов до Свєткиної хати, почав відчувати, як їсть і пожирає мене страх. От же ж дурна баба! Воно то понятно: сидить сама цілий день, поговорити ні з ким, та й ті сусідки малахольні вже в’їлися, мабуть, у печінки… Хіба ще таке приверзеця! Та все ж таки я нічого не міг зі собою зробити: просто такий страх, що ви собі не приставляєте! А тут же й іти ще добрі півчаса…

Розділ 13

Ми приїхали засвітла. Та волейболу не було. Ну, в неділю батьки майже ніколи не грають — стають дорослими. Стільки роботи збирається за тиждень по дому, городу… Та ще й заготовки: літо ж. Тільки достигла вишня — стоїть над вулицею задушливий запах варення. Потім його змінить запах оцту: огірки, помідори, сливи, а тоді — нудотний запах вина, що бродить у бутлях: виноград… Це те, чого серед тижня не зробиш. Хіба ж вистачить тих кількох годин, які лишаються після роботи, щоби зварити, наприклад, варення? Це ж не картоплю підсмажити!

Поки розібрали речі з машини, мама заходилася готувати вечерю — тільки не картоплю смажити, а привезені з Очакова бички. А я тихцем вислизнув за ворота й пішов до Саньки. Мене цілий день гризло, що він на мене ображається за вчорашнє. Я ж не винен, але все так збіглося, що він цілком може вважати, неначе я навмисне його підставив.

У них удома було як на похороні. Тьотя Люда зі мною привіталася, як із тінню. Дядя Петя сидів за столом, як профіль Леніна на карбованці. Так і не поглянув на мене. Тьотя Люда погукала Саньку, і той вийшов до мене, не зупинився ні на мить, ножем крізь масло перетнув кімнату й рушив на подвір’я. Я — за ним, як винувате цуценя.

— Пішли на берег, — кинув він через плече.

Ми вийшли через їхню задню калітку й усілися на лавочці спиною до води, обличчям на подвір’я. Я зрозумів, що він теж хоче зі мною поговорити, бо інакше не сідав би лицем до дверей із хати. Двері в них відчиняються практично безшумно, — мало хто вийде і почує, про що ми говоримо…

— Слухай, Санько, — почав я, — я вчора зовсім не…

— Ти маєш гроші? — спитав він зненацька, урвавши мої вибачення.

Отакої! На цю тему ми з ним ніколи не розмовляли. Вона слизька. Ми були в різних вагових категоріях. У мене руб-два завжди водились у загашнику — те, що я економив на сніданках у школі. А Санька грошей ніколи не мав. І він ніколи нічого не брав у мене. Навіть коли вдвох ходили в кіно, він довго впирався, якщо я намагався за нього заплатити десять копійок. Потім, правда, погоджувався, бо що ж… А от від морозива — навіть фруктового за 9 копійок — завжди категорично відмовлявся. Дуже гордий.

— А скільки тобі треба?

— Не знаю… — відповів він. — Багато.

— Ну, в мене є рубля три, — невпевнено сказав я.

— Можеш позичити? Я пришлю.

— Кого? — здивувався я.

Ніби у книжках. «Я пришлю до вас свого слугу!»

— Гроші пришлю, — пояснив Санька.

Нарешті до мене дійшло.

— А куди ти зібрався? До Дрогобича?

— Ні, в Казахстан. Батьків шукати.

— Слухай, Санько, — спробував я його напоумити. — Казахстан у три рази більший за Україну. А до нього ще тисячі кілометрів. Де ти їх там шукатимеш?

— У Карагандинській області. Я адресу маю. Тільки доїхати якось треба.

Це звучало так дико! Я навіть не придумав, що сказати. Знову ніби у книжках, де діти втікали з дому, щоби потрапити у Трансвааль — воювати за бурів проти англійців. Дитсадок якийсь, якщо подумати… Але я йому повірив. Я Саньку знаю. Він поїде. І я майже впевнений, що знайде своїх батьків-бандитів. І що далі? Піде там до школи? Та він же зовсім не знає казахської мови… І якби тільки це. Але зрозуміло, що переконати його в чомусь — марна річ. Треба просто допомогти.

— Пішли до мене, — сказав я.

— Ні, до тебе я не піду. У тебе батьки вдома.

Він так це сказав, що в мене мороз пішов шкірою. Я раптом усе побачив його очима: і себе, хлопчика з благополучної сім’ї, і моїх батьків, які, безперечно, знали, що він нерідний син своїх батьків… Справді, батько дружив із Петром Степановичем іще до того, як той переїхав до нас у Варварку. По-моєму, вони навіть колись зустрічалися там — у Карпатах, — набагато раніше. Я не впевнений, ніколи особливо не цікавився цим питанням, але… Щось наче таке чув.

— Ну, посидь тоді тут, я скоро повернуся, — погодився я.

— Нє, — заперечив Санька. — Пішли разом. Тільки ти — додому, а я — на річку, там, біля вас. На гнилому човні посиджу.

Удома я побачив накритий для вечері стіл і цілу родину навколо нього. Одне — моє — місце було вільне.

— Де тебе носить? — обурено вигукнула мама.

— Я зараз, за хвилиночку!

— Я тобі дам таку хвилиночку! — всі їли смажених бичків і салат.

Руки всі мали такі масні від бичків, що особливо виразно я уявив собі, як