Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

не вимовили, проте й механічним цей звук назвати було годі. Механізми ми створюємо з природних матеріалів, натомість тут складалося враження, ніби заговорив сам камінь, кристал чи промінь світла. У мене всередині все начеб обірвалося; таке буває, коли, вибираючись на прямовисну скелю, раптом втрачаємо під ногами опору.

Такий звук я почув. А побачив просто стовп дуже слабкого, примарного світла; здається, ні на підлозі, ні на стелі світлих плям не було, але цього я не певен. Стовп цей тільки ледь-ледь освітлював простір навколо себе. Досі все наче зрозуміло, та були у нього ще дві властивості, розібратися з якими не так уже й легко. По-перше, якщо я його бачив, то мав би зауважити, безбарвний він чи вирізняється якимсь кольором, проте скільки не напружую пам’ять, а так і не можу цього пригадати. Згодом я намагався уявити собі цей стовп і блакитним, і золотим, і фіалковим, і червоним, але жодна з цих барв тут не годиться. Навіть не пробуватиму пояснити, як може зоровий образ так швидко і безповоротно стертися з пам’яті. По-друге, варто згадати також про кут нахилу: стовп висів над підлогою не під прямим кутом. Сказавши це, спішу, одначе, додати, що такого висновку я дійшов щойно згодом; тоді ж здавалося, наче стовп світла стоїть вертикально, а щось дивне коїться з підлогою, яка раптом перестала бути горизонтальною: скидалося на те, ніби ціла кімната накренилася, буцім корабельна каюта. Хтозна, як це пояснити, але складалося враження, що істота, яка постала тоді в мене перед очима, співвідноситься з якоюсь іншою, позаземною системою координат, і що сама її присутність нав’язує мені цю чужу систему, скасовуючи водночас звичну, земну.

Я анітрохи не сумнівався, що бачу елділа, швидше за все — архонта Марса, себто Оярсу Малакандри. Тепер, коли це таки трапилося, від огидної паніки, яка проймала мене до того, не зосталося й сліду, та все одно почувався я, як по правді, дуже незатишно. Ця істота явно не належала до органічного світу; розум якимсь геть незрозумілим чином містився у стовпі однорідного світла, але був пов’язаний із ним зовсім не так, як людська свідомість пов’язана з нашим мозком і нервовою системою, — далебі, такі розважання не приносили великої приємності.[12] Все це не вкладалося у звичні для нас поняття. Хтозна, як я мав тепер реагувати — адже притаманна людям реакція як на живі створіння, так і на бездушні предмети видавалася тут цілком недоречною. Втім, з іншого боку, зникли всі сумніви, які не давали мені спокою дорогою, — я більше не роздумував над тим, як налаштовані ці химерні створіння — мирно чи вороже, шпигун Ренсом чи його просто підступно ошукали. Зате з’явився новий страх: тепер я знав, що елділи, за нашим визначенням, «добрі», а проте зовсім не був певний, що це «добро» припаде мені до душі. Чесно кажучи, коли людину охоплює таке почуття, то це дуже страшно. Доки ви боїтеся якоїсь, скажімо, «злої» сили, то можете принаймні сподіватися, що вам на порятунок прийде сила «добра». Та що, коли, зіткнувшись з цією «доброю» силою віч-на-віч, ви побачите, що вона теж викликає у вас неабиякий острах? Якщо їжа раптом виявиться отруйною, дім — абсолютно непридатним для життя, а найкращий друг — злим ворогом? Тоді вже на якийсь порятунок розраховувати годі — остання карта бита. Секунду чи дві власне такі думки панували у моїй свідомості. Нарешті переді мною постав посланець того іншого, позаземного світу, до якого я наче завжди тягнувся і прагнув, — і зовсім мені не сподобався. Я хотів, щоб він пішов геть, хотів, щоб нас розділяла якомога більша відстань, бездонна прірва або хоча б якась перегородка чи завіса. Та все ж я не дав тоді розпачеві повністю собою опанувати. Дивно, але мене рятувала і заспокоювала саме моя повна безпорадність. Все — я таки вклепався. Боротьба закінчилася, і що буде далі — вирішувати вже не мені.

І тут — цей звук був наче з іншого світу — скрипнули двері, почулися кроки, і на тлі сірої ночі, що зазирнула у дверний отвір, я побачив постать, в якій упізнав Ренсома. Зі стовпа світла знову пролунав ні на що не подібний голос, і Ренсом, зупинившись, відповів йому. Говорили мовою, якої я ніколи раніше не чув, а тому й гадки не мав, що могли означати ці чудернацькі багатоскладові слова. Навіть не намагатимусь якось виправдати почуття, що охопили мене, коли позаземний голос звернувся до мого друга, а мій друг відповів йому його ж мовою. Справді, виправдати їх годі; та якщо ви не повірите, що я почувався саме так, а не інакше, значить, не знаєте ні історії людства, ні власної душі. Так от, тоді я водночас обурювався, страшенно боявся і заздрив. На кінчику язика в мене вже вертілося: «Гей ти, клятий чаклуне, облиш-но свого приятеля і повернися до мене!».

Та натомість я видихнув: «Ох, Ренсоме, дяка Богові, що ви вже тут!».

II

Двері — вже вдруге того вечора — захряснулися, і за кілька секунд Ренсом знайшов та запалив свічку. Я притьмом огледівся навколо, але не побачив нікого, крім свого друга. У вічі відразу кинулося щось велике і біле посеред кімнати. Тільки тепер я міг нарешті добре розгледіти цю річ: то був якийсь чималий, схожий на гріб ящик. Він стояв відкритий; кришка лежала збоку на підлозі, і саме через неї я, безперечно, й перечепився. І ящик, і кришка були зроблені з одного й того ж білого матеріалу, подібного на лід, але не такого прозорого і блискучого.

— Який же я радий вас бачити, слово честі! — мовив Ренсом, потискаючи мені руку. — Я сподівався, що зможу зустріти вас на станції, та мусив дуже поспішати, а в останній момент з’ясувалося, що треба ще з’їздити до Кембриджа. Мені зовсім не хотілося, щоб ви йшли сюди сам-один… — а тоді, зауваживши, мабуть, що я дивлюся на нього з доволі пришелепуватим виразом на обличчі, додав:

— Послухайте, з вами все гаразд? Ви дали собі раду із загородженням?

— Із загородженням? — не зрозумів я.

— Ну, хіба вам не важко було сюди дістатися?

— Он воно що! — мовив я. — Ви хочете сказати, що тут справа не просто в розхитаних нервах? Невже й справді щось мене сюди не пускало?

— Саме так. Вони не хотіли, щоб ви сюди приходили. Чогось такого я й боявся, але — даруйте вже — зовсім не мав часу,