Читати книгу - "Без крові. Така історія"

Я збрехала про те, що мої батьки, випивши отруту, укоротили собі віку у власному маєтку в Баскервіці. Вони загинули в Сибіру як каторжники.

Тож я поїхала до міста. Ліберо Паррі має вантажівку, на якій перевозить речі. Він тримає авто в маленькому гаражі, де також знаходиться його офіс. Над гаражем висить вивіска «Автоперевезення». На стінах купа світлин з автоперегонів. А ще багато зображень двигунів. Під кожною рамкою каліграфічним почерком, з невеличким нахилом праворуч, зроблені підписи. Під однією з рамок написано: «Гірські дороги Колле Тарсо».

Я залишилась і три години чекала, доки повернеться хазяїн. Але, побачивши його, мені не стало сміливості підійти ближче. Я спостерігала здалеку. Через катастрофу він утратив ногу. Певно, правиця у нього теж пошкоджена, бо він нею майже не користується, хіба що показує щось простеньке. Наприклад, триматися за кермо чи поправити назад волосся. Отже, ти справді існуєш, Ліберо Паррі.

Іноді, сховавши одну руку під шаллю на колінах чи в жакеті, я граю Шуберта. Мені подобається відчувати, як пальці бігають клавішами. Ця музика лунає в моїй голові, але про це ніхто не здогадується. Здається, що я блукаю десь у власних думках. А насправді, я граю Шуберта.

Наступного дня я набралася хоробрості і, перейшовши вулицю, підійшла. Я сказала чоловікові, хто я. Розповіла про те, що багато років тому ми з Ультімо жили разом кілька місяців. В Америці. Розвозили фортеп’яно. І що мене звуть Єлизавета.

Ліберо повторив моє ім’я так, ніби намагався пригадати.

— Так, Ультімо трохи казав про вас.

Минуло вже дуже багато часу відтоді, коли я чула, як це ім’я вимовляє хтось інший, крім мене. Може, це й дурня, та тільки в ту мить я впевнилась, що Ультімо існував насправді, не лише поряд зі мною.

Ця загадкова обставина, через яку речі з минулого, відійшовши в тінь з нашого життя, продовжують існувати, ба більше — дозрівають, щоосені дають нові плоди, про які нам уже нічого не відомо. Нелогічна невпинність життя.

Ми сіли за столом один проти одного. У його маленькому офісі. Не знаю чому, але розмова лилася сама по собі. Він трохи хвилювався, що вже був час повертатися додому, бо його чекала Флоренс. Здається, він її трішки побоювався. У певному віці кожен чоловік починає боятися власну дружину, але в його голосі були особливі інтонації, просякнуті покірністю домашніх улюбленців. Раптом чоловік усвідомив, що він уже й так дуже затримався, а тому й турбуватися вже запізно. Посміхнувся.

— Хіба мене не Ліберо[12] звуть, — промовив він таким тоном, немов хотів переконати в цьому передусім себе. А потім додав: — Я й уявити не можу, що мій син ремонтує фортеп’яно.

— А він був у цьому гарним майстром.

— Знаєте, він увесь час перепитував, де знаходиться радіатор.

— Ні ж бо, він добре знав свою справу.

— Він добре заробляв?

— Загалом…

— Хоча, це для нього була не проблема…

— Невже?

— Атож, він же страшенно багатий.

— Хто, Ультімо?

— А хіба він вам не розповідав?

— Ми обоє були бідні, як церковні миші, принаймні, як я знаю.

— А ось і ні, люба моя.

— То чому ж він тягнув лямку, продаючи фортеп’яно?

— Скажімо так: він міг би бути багатієм, якби того забажав. Хочете знати, в чому справа?

— Не відмовлюся.

— Це не проста історія.

— Мені поспішати нікуди.

— Так, мені теж. Уже теж. Ультімо розповідав вам про графа?

— Так, мені відомо, хто він. Я знаю історію його загибелі. А також знаю, що він — батько його братика.

— Вітаю!

— Пробачте за мою неввічливість.

— Ні-ні, мені це навіть подобається, все гаразд.

— Перепрошую.

— Флоренс теж така. Я вже звик. Відверто кажучи, мені завжди було приємно говорити їй правду. Так уміють лише жінки.

— Ще раз пробачте.

— Так от, загалом справа в тому, що граф залишив хлопцю чималенький спадок. Нерухомість, акції, купу грошей. Цілісінький статок.

— Граф?

— Він захоплювався малим, казав, що Ультімо — особливий хлопець. Тож, не сказавши жодній живій душі ані слова, граф склав заповіт, за яким геть усе добро залишалося Ультімо. Той, хто присвятив життя перегонам на автомобілях, обов’язково повинен мати заповіт, розумієте до чого я веду?

— Так.

— Знаєте, найсмішніше те, що він мав би залишити все рідному синові, а не Ультімо. Але ж він тоді ще ні про що не знав, розумієте? Коли він складав заповіт, він ще не знав, що…

— Так, не знав.

— Тому він лишив усе те добро Ультімо.

— Неймовірно!

— А ще неймовірніше те, що все це й досі зберігається в банку. Він нізащо не хотів брати ті гроші. І чути не хотів про всю ту історію.

— То він їх не чіпав?

— Наскільки мені відомо, ні.

Мені раптом спала на гадку та історія про награбовану поживу, про ув’язненого друга й про панотця з Удіне. На голову Ультімо впало таке багатство, а він і знати про це не хоче. Я знаю багато заможних людей, які розбагатіли у досить безглуздий спосіб, але про такий випадок, як з Ультімо, я ніколи не чула.

— Це так на нього схоже, — промовила я.

— Тобто?

— Не знаю, я не настільки добре знала Ультімо, але мені чомусь здається, що він не торкнувся тих грошей. У нього була така вдача — якщо йому щось було не до вподоби у своєму житті, це переставало для нього існувати, він викреслював це з життя. Для Ультімо ці гроші більше не існують. Йому не подобалась ані історія з аварією, ані з братом, загалом усе це.

— А ви неласкаві до мене.

— Пробачте.

— Облиште.

— Я не мала на увазі, що він вас не любить, він обожнює вас, повірте, він так переборює свій біль, стираючи все те, з чим не може…

— Пусте.

— Повірте, Ультімо дуже часто вас згадував.

— Он як?

— Господи, та в мене аж голова йшла обертом. Й місяця не минало без оповідок про пригоди Ліберо Паррі, це вже чистісінька правда.

— Не меліть дурниць.

— Присягаюся. Про Турин пам’ятаєте, той випадок, коли ви двоє були в Турині самі..

— У пана Ґардіні. Ми їздили до доктора Ґардіні. У нього була секретарка з дерев’яним оцупком. А ось тепер я сам маю ногу з дерева, треба поїхати до неї і показати свій оцупок…

— Ви пам’ятаєте той