Читати книгу - "Сад забутих плодів"

— У якому розумінні, «розбещену»?

— У повному. Навіть якщо це не кидається в очі. У її рухах, у її голосі, у тому, про що вона просить.

— А що вона просить?

— Те, що вона просить, огидне та інфантильне, і врешті-решт їй починають поступатися.

— Поступатися в чому?

— Ви її знаєте чи ні?

— Ні.

Жінка рушає далі, човгаючи коліньми вздовж звивистого маршруту. Я теж відновлюю рух. Ще спекотно, ще світло б’є в кам’яні плити підлоги, і я намагаюся згаяти час, рахуючи ці камені. Повторюю історію монастиря, знову бачу навколо себе ченців, які його звели, — восьмеро під керівництвом брата Форміки. Брати карали своє тіло. Вони не розмовляли один з одним, тож мова була їм ні до чого. Очі тримали долу, тож бачили ноги, сандалі, бруківку, багно, куряву, сніг. Іноді яких-небудь тварин і часто тіла, розпростерті на підлозі для покаяння чи навіть короткого сну на твердому. Коротко кажучи, тіло своє вони тримали в собачій шкурі. І з усіма можливими обітницями. Про секс, ясна річ, навіть не згадуємо — про таке вони забули, як шнурком зав’язали. Отак, думаючи про ченців і монастир, про брата Форміку з його маніакальним бажанням годувати мурах, залишаючись у вічному поклоні, так що на старість спина йому зігнулася навпіл, я запитав себе, чи не через усі спокути того часу, через ті ворожі до тіла релігійні аскези я тепер сплачую бунтом своєї плоті та зневажених рук? Чи не через це тепер моє тіло попихає мною? Мститься. Тим часом я переслідував жінку, а вона, можливо, переслідувала мене — але несвідомо.

На сірій кам’яній підлозі залишалася блискуча доріжка, подібна до сліду равлика. Я відчував віддих тієї жінки, навіть її запах, відчував її шкіру. Я мав винятковий нюх, моє тіло було готовим і збудженим. Навіть перебуваючи на солідній відстані, ми обмінювалися поглядами, а ще більше тоді, коли криві двох шляхів зводили нас пліч-о-пліч. Ми навіть призупиняли рух, і вона дивилася на мене з болем, а також з іншими почуттями в очах, так, ніби хотіла б мені довіритися, але їй бракувало мужності. І ще з першого разу я побачив, що вона злидарка. Здалеку видавалась елегантною, майже буржуазною. Але зблизька вона була типовою простолюдинкою в чорній сукні, яка надавала їй суворого вигляду, а на сукні була приколота англійська шпилька, яку завжди мають при собі сільські жінки — на випадок, якщо знадобиться або защіпнути подерту спідницю чи блузку, або ґудзик десь відскочить. Вона мовчки дивиться на мене, а потім несподівано починає говорити, ніби під дією раптового внутрішнього бажання, і тоді вигулькує тема рудого кота чи пак зустрічі з малим дівчам за десять днів до того. Жінка ходила навколішки лабіринтом, який вона називає Via Crucis[26], спокутуючи гріх, — вона не сказала який, — аж раптом побачила дівчинку років дванадцяти, що наближалася боса й уся запорошена. Дівчинка ходить туди й сюди, обертаючись повсякчас, ніби чогось шукає. У неї посмішка чорної комахи. Але кожного обеззброюють її невинні очі. Питає мене, чи я бачила її кота. Я кажу, що ні. Потім вона повертає за чагарники, нишпорить там, шпортає всюди своїми руками, а тоді — знову до мене й лягає на підлогу. Я човгала коліньми й молилася, а вона совалася всім своїм тілом поруч зі мною й дивилася на мене. І питала мене, чи я його бачила. А я відповідала спокійно, що не бачила. Вона, почекавши трохи, знов питала, чи я його бачила. І дивилася на неї втомлено і спокійно, а вона на мене — спокійно й незлостиво. Вона посміхалася, облизувала губи й була ніжною. Ніжною й лихою. Жінка перериває свою оповідь і раптом каже мені:

— Ти зараз теж такий.

— Такий — це який?

— З очима, як у неї.

Я бентежився, бо справді більше не спроможний був наказувати своєму тілу. Я дивився на неї з жаданням.

— Слухай, — кажу їй, теж звертаючись на «ти».

Вона відновлює рух, човгаючи коліньми вздовж доріжки. Підошви її стоп брудні від пилу, далі елегантні литки, коліно, що повільно ковзає каменем, несучи вперед стегна й важкі клуби. Плоть, що перекочується під легкою сукнею. Мої очі сфокусовані на цій плоті. Непорушні плечі й підтримувані руками перса. Голова вкрита волоссям, навіть на очі спадають рудуваті пасма. Ми обмінюємося кількома поглядами, її губи розтуляються й затуляються, але я не чую слів. Тоді я намагаюся дістатися до відтинку своєї спіралі, що біжить паралельно її маршруту. Наздоганяю жінку й питаю в неї:

— Ви говорили до мене?

— Коли?

— Зараз. Я думав, ви до мене говорите.

— Я молилася.

— Мені здалося, ви промовляєте інші слова.

— У якому сенсі?

— Не слова молитви.

— А які слова?

— Вільні слова. Сороміцькі.

— Мабуть, мій рот артикулював слова, про які думали ви.

— Можливо. Однак вийшло на те, ніби ви їх промовили, і я збуджений.

— Мене жодні слова більше не зачіпають.

— Я не вірю.

— Перевірте: скажіть мені якісь.

— Які слова я маю сказати?

— Найгірші.

У мене язик присох. Але я через силу вимовляю кілька таких слів. Вони бризкають їй в обличчя, не відбиваючись у його виразі. Тоді я припиняю, а вона просить мене казати далі. Однак я більше не можу, і тоді вона повільно вимовляє назву жіночого статевого органу. Розділяє слово на склади, а потім вимовляє його по літерах. Потім вона дмухає на ці розрізнені літери, ніби показуючи, що все відлітає і що за цими літерами немає нічого, тільки дим. Я ж похнюплюю голову й очікую, що вона знову рухатиме свою плоть звивистою стежкою лабіринту. Натомість вона спирається плечем на моє плече, щоб показати свою втому. Наш контакт здається природним, я її охоче підтримую, а вона дедалі більше спирається, а я ще виразніше відчуваю вагу її тіла. А може, вона штовхає навмисне, я притискаюся до неї, удаючи, що підтримую. Можливо, вона тільки вдає втому, а я — підтримку. Я відчуваю спітнілу плоть під її легкою чорною сукнею. І впродовж цього інтенсивного контакту наших тіл я її розпитую про рудого кота й дівчинку таким холодним тоном, ніби не думаю ні про що інше, і вона промовляє до мене відсутнім тоном. І, можливо, саме завдяки цій відсутній манері, яку я своєю чергою теж виявляю, не надто уважно слухаючи, жінка дозволяє собі висловлюватися жорстко й щиро. Вона каже, що дівчинка взяла собі в голову, буцімто вона сховала її кота собі під спідниці, щоб викрасти