Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

— Не знаю, щось особисте, щось захопливе. Історія вашої дружби. Це може бути і про тебе, не лише про нього.

— А це вже ідея. Але я не розумію, як ти можеш говорити про це так спокійно.

— Бо ти мій чоловік, і я тебе кохаю, отак і можу. Якщо ти вирішиш, що хочеш це зробити, то я — ​за. Я ж не сліпа. Я знаю, що робота останнім часом насилу тобі дається. Інколи мені здається, що це я винна. Може, цей проект поможе тобі знову стати до праці.

Я потай сподівався, що Софія вирішить усе за мене, бо думав, що вона скаже «ні», ми поговоримо про це й більше до цієї теми не повертатимемося. Але сталося протилежне. Я загнав себе у глухий кут, відвага раптом мене полишила. Я почекав кілька днів, а тоді подзвонив Стюартові і сказав, що напишу книжку. За це я отримав черговий безкоштовний обід — ​а потім мене кинули напризволяще.

*

Про те, щоб розповісти правду, не було й мови. Феншо мусив загинути, інакше книжка не мала сенсу. Мені доведеться не просто оминути листа, а й удати, наче його ніколи не існувало. Я не приховую своїх планів. Мені все було ясно від початку, тож я взявся до роботи з наміром брехати. Книжка буде твором красного письменства — ​заснованим на фактах, але наскрізь брехливим. Підписавши контракт, я почувався, наче продав душу.

Кілька тижнів я блукав як у тумані, розмірковуючи, з чого почати. Кожне життя непоясненне, — ​повторював я собі. Хай скільки перелічиш фактів, хай скільки наведеш деталей, суть вислизає. Можна сказати, що такий-то народився там-то, навчався там-то, зробив це і те, одружився з такою-то, завів таких-то дітей, він жив, він помер, він лишив оці от книжки, ту битву, цей міст — ​але це нічого нам, по суті, не каже. Ми всі хочемо почути історію, й ми слухаємо їх так само, як слухали у дитинстві. Ми уявляємо історію у словах і для цього підміняємо героя собою, вдаючи, що розуміємо його, бо розуміємо себе. Це — ​омана. Для себе ми, можливо, існуємо, й інколи навіть бачимо проблиски своєї сутності, проте насправді ми ніколи не можемо ні в чому бути певні, і що довше живемо, то менш прозорими стаємо для самих себе, то свідомішими власної непослідовності. А кордонів іншого взагалі ніхто не може перетнути — ​з тієї простої причини, що ніхто не має доступу навіть до самого себе.

Згадалася подія, яка зі мною сталася вісім років тому, у червні 1970 року. Лишившись без грошей і без конкретних планів на літо, я взявся підробляти, проводячи перепис населення у Гарлемі. Наш десант із двадцяти робітників найняли, щоб знайти тих, хто не відповів на надіслані поштою питальники. Ми пройшли кількаденний інструктаж у запилюченому лофті на другому поверсі будівлі через дорогу від театру «Аполлон», а тоді, опанувавши всіма нюансами й основними правилами етикету для перепису населення, розсіялися дільницями з червоно-біло-синіми сумками через плече: стукати у двері, ставити запитання і повертатися з фактами. Перше ж місце, куди мене занесло, виявилося нелегальною букмекерською конторою. Двері злегка прочинилися, звідти висунулася голова (за нею я бачив, як у кімнаті з голими стінами за довгими складаними столами сидить десяток чоловіків і щось пише) і ввічливо сказала, що не зацікавлена. Це й задало тон. В одній квартирі я поговорив з напівсліпою жінкою, батьки якої були рабами. На двадцятій хвилині розмови вона нарешті збагнула, що я — ​не чорношкірий, і засміялася. Вона так від початку й подумала, — ​сказала вона, — ​бо в мене голос дивний, ось тільки не вірилося. Я — ​перший білий, що зайшов у її дім. В іншій квартирі мешкало 11 осіб, і всі молодші 22 років. Але в більшості квартир просто нікого не було. А як і були, то вони не збиралися зі мною розмовляти й тим паче впускати всередину. Настало літо, вулиці гарячі й вогкі, так нестерпно буває тільки у Нью-Йорку. Я починав обхід зранечку, сліпо вештав від дому до дому, почуваючись, наче з місяця звалився. Потім нарешті поговорив зі своїм начальником (чорношкірим чоловіком, який носив шовкові краватки й перстені з сапфірами, й говорив дуже швидко) і пояснив йому проблему. Отоді я й дізнався, що від мене очікували насправді. Цьому чоловікові платили певну суму за кожну форму, яку приносив член команди. Що кращі результати, то більше коштів осяде у нього в кишені.

— Я вам не кажу, що робити, — ​сказав він, — ​але, як про мене, якщо ви чесно зробили все від вас залежне, то не треба себе картати.

— То що мені, скласти руки? — ​спитав я.

— Навпаки, — ​філософськи продовжив він, — ​урядові потрібні заповнені форми. Що більше форм, то краще. Я знаю, що ви — ​юнак розумний, і знаю, що два плюс два не дорівнює п’ять. Якщо ви стукаєте у двері, а їх не відчиняють, це не значить, що там нікого немає. Використовуйте свою уяву, друже. Ми ж не хочемо засмучувати уряд, правда?

Після того стало значно легше, але це була вже геть інша робота. Польова робота перетворилася на кабінетну, із відкривача я став винахідником. Через день-два я заходив у бюро забрати новий стосик бланків і здати заповнені, а поза тим мені навіть непотрібно було виходити з квартири. Не знаю, скількох людей я вигадав — ​мабуть, сотні, а може, й тисячі. Я сидів у своїй кімнаті перед вентилятором, замотавши шию холодним рушником, і заповнював форми так швидко, як тільки міг. Я надавав перевагу великим родинам — ​по шість, вісім, десять дітей — ​і особливо пишався тим, як хвацько вигадував складні мережі стосунків, не оминаючи жодних можливих комбінацій: батьки, діти, кузени, дядьки, тітки, дідусі й бабусі, цивільні подружжя, прийомні діти, зведені брати та сестри і друзі. А найбільше мені подобалося вигадувати імена. Інколи доводилося стримувати свій потяг до химерного — ​нестримно смішного, каламбурного, непристойного — ​але здебільшого я цілком затишно почувався в рамках реалізму. Коли фантазії не вистачало, завжди можна було покластися на певні прийоми: кольори (Бурий, Білий, Чорний, Зелений, Сірий, Синій), президентів (Вашинґтон, Адамс, Джефферсон, Філлмор, Пірс), вигаданих персонажів (Фінн, Старбак, Діммсдейл, Бадд). Мені подобалися імена, пов’язані з небом (Орвіль Райт, Амелія Ергарт), німими комедіями (Кітон, Ленґдон, Ллойд), довгими гоум-ранами (Кіллбру, Ментл, Мейс) і музикою (Шуберт, Айвз, Армстронґ). Інколи доводилося брати імена далеких родичів чи давніх шкільних друзів, а якось навіть використав анаграму власного імені.

Це була дитинна витівка, але я не вагався. Виправдань довго шукати не довелося. Начальник не заперечував; люди, які насправді жили за тими адресами, теж не заперечували б (вони не хотіли, щоб їх непокоїли, тим паче білий хлопець, який лізе в їхні особисті справи); та й уряд не заперечував би, адже чого очі не бачили, за тим серце не болить — ​та й такої шкоди, як він завдає собі сам, ніхто інший йому не завдасть. Ба більше, свою любов до великих родин я обстоював як політичне рішення: що більший відсоток живе за межею бідності, то більше уряд мусить на них витратити. Це — ​шахрування мертвими душами з американським присмаком, але моє сумління спокійне.

Прагматика — ​це одне, але в основі лежав той простий факт, що це заняття мене тішило. Мені подобалося висмоктувати з пальця імена, вигадувати життя, яких ніколи не