read-books.club » Інше » Чорний хліб 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорний хліб"

378
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Чорний хліб" автора Александр Аркадьевич Сидоренко. Жанр книги: Інше / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 59 60 61 ... 63
Перейти на сторінку:
зоні, от що їй було потрібно! Залізний лом!

Усіляке господарське знаряддя лежало в окремій коморі біля корівника, вона там кілька разів була, лома не бачила, але там може бути щось подібне — граблі, лопата! Щось залізне й міцне. Лилєкей розвернулася до хати, ступила кілька кроків по доріжці, і тут Конак вирішив, що вони зараз гратимуться, і стрибнув перед нею.

Перечепившись через собаку, вона впала й жалісно закричала — улюблений ніж Лилєкей, її вірний старий різак з ручкою з мамонтової кістки, що лежав у великій кишені хвартушка, при падінні встромився їй у стегно! Конак зрозумів, що в цій грі щось пішло не так, і на кілька кроків відбіг убік, немов вичікуючи, що буде далі. Десь там, за хатою, почувся стурбований голос Анжеліки, яка кричала: «Шо, блядь, там сталося?»

Лилєкей перекотилася на спину, прикусила губу й витягнула ножа з ноги. Той був увесь у крові, вона навіть не хотіла дивитися на рану. Їй потрібно терміново знайти щось довге й міцне. Може, щось у теплиці, виламати якусь підпору? І тут вона почула, як у бані щось гупає.

Вони вже зрозуміли, що щось сталося, і намагаються пробитися з парної! Лилєкей, Лилєкей, що тобі заважало взяти автомат і притулити його десь тут у траві? Про всяк випадок, а? Ти ж нещодавно заходила до великої хати по рушники, а він там нагорі й лежить — ти сама його позавчора вранці поставила до залізної шафи!

Вона виплюнула кров з прокушеної губи й поповзла до бані, на руках — ліва, права, ліва, права. Стегно було геть мокре, ніби знову обісцялася за машинкою, коли загін не встигає здати план і вас не випускають нікуди, а кульок ніхто з сусідок не дає, бо потрібен самим! Нога вже німіла, а Лилєкей переповзла калюжу й дотягнулася рукою до сходів.

Підтягнулася до них, стала на ліве коліно й тут почула, як у бані щось сильно гупнуло й посипалося. Чим вони могли вибити двері? Лавкою? Лавку ти ж могла звідти прибрати, а подумати? А подумати про це ти хоча б могла? Лилєкей сіла на сходи, притисла двері спиною, підібрала дровиняку й вперла її собі в живіт і в землю, охопивши поліно здоровою ногою, наче ногу чоловіка, який уже спить, а ти просто хочеш стати з ним на дотик ближчою.

У двері щось вдарило, з того боку хтось кричав і лупав, лупав, лупав. Щоразу вона намагалася втримати двері, та вже відчувала — не вийде. Але раптом удари припинилися — вона почала шукати очима ніж і зрозуміла, що він лишився лежати там, на доріжці. І тільки вона зби­ралася докорити себе цим, як у двері вистрелили. І ще, і ще, і ще.

Лилєкей відкинуло зі сходів, вона гепнулася обличчям у калюжу, через неї перестрибнули голі чоловічі ноги, і вона ще встигла подумати, що міліціонерів без зброї не буває, а тих, хто про це не подумав, не шкода — самі винні. Вода зайшла до носа й рота — Лилєкей зрозуміла, що не може ворушитися, і подумала, що це правильно — Омрин лишився у воді, нехай і маму, яка цього припустилася, теж покриє вода. Так буде чесно, так буде правильно.

З чорноти з’явилася Анжеліка — карлиця тягла її ­кудись, вчепившись у мокру кофту. Десь за межею її погляду щось жевріло жовтим, перед очима було тільки темне небо та червоне скривлене обличчя Анжеліки, яка кричала:

— Зараз, сука, зараз! Давай, давай, поможи мені. Давай! Ми поєдєм, ми помчимся, давай!

Ми поїдемо, погодилася Лилєкей. Тільки не на оленях і не зранку. Ми поїдемо зараз, прямо зараз, вирушимо потягом нагору, в небесну Америку, де всім є де жити й можна нарешті бути зі своїми. І тим, хто все зробив правильно, випаде їхати в окремому купе на дві полиці, з гарною попутницею, а за вікнами буде світло й цікаво.

Анжеліка тягнула її далі, а з неба повільно спускалося щось біле й дрібне. «Сніг», — зрозуміла Лилєкей і щиро зраділа. Нарешті сніг! І вона розкрила рота, аби спіймати перші сніжинки.

13

Згоріла тільки баня, й трохи сарай обпекло, але лише з одно­го боку. Пожежники знову не приїхали — коли Анже­ліка відтягнула тіло Гюльчатай до тераси й побігла дзвонити спочатку до швидкої, а потім до них, там просто кинули слухавку. Може, вирішили, що з них на Вільному знущаються. Анжеліка навіть не виматюкала їх за це й побігла до Гюлі, та над нею вже собаки скиглили — пізно. Все пізно.

Замість швидкої приїхала опергрупа — мабуть, Серьога викликав, — він пробіг мимо завгоспки голий, з пістолетом у руці, й вона досі вважала, що то був їхній пістолет. Стрибнув у машину, протаранив ворота й зник.

Міліціонери дочекалися, поки баня догорить, Анжеліка поливала її зі шланга й просила допомогти, та марно. Вони підійшли ближче тільки тоді, коли вдалося збити полум’я, витягли з передбанника тіло Ігоря й здали медикам, які дошкандибали до хутора тільки через кілька годин. Ті зафіксували дві смерті, забрали тіла й поїхали собі, такі злі, ніби це в них у домі щойно вбили двох людей.

Мусора лишилися до ранку й довго допитували Анд­рія, який прибіг зі Світланою десь опівночі. Дівчинка, молодець, показала їм корочку, тому нікого не били, а пово­дилися чемно — по подвір’ю не лазили, сиділи на лавочці й кидали собакам печиво, змагаючись, чия вище підстрибне.

Анжеліку допитали першою і довго не мучили. Вона сказала їм, що дивилася телевізор, аж раптом почула спочатку крики, а потім і постріли. Побігла туди, а назустріч п’яний слідчий Щербук, голий і з пістолетом. Убив жінку, що в них прибирала, підпалив баню, всередині якої закрив свого старого друга, похоронного розпорядника Романова, і поїхав як так і нада.

Старший їхній нічого на допиті не записував, тільки гмикав. Тоді якраз з’явився Андрій й опер перемикнувся на нього, наказавши Анжеліці пити більше води й не вигадувати дурниць. Ніби таке можна вигадати. А вона була така прибита всім цим, що навіть не знайшлася з гідною відповіддю, про що потім жалкувала.

З малого довго пили кров, закінчили вже під ранок і по­їха­ли, нікого з собою не забравши. Андрій сидів на терасі, пив десяту каву й дивився перед собою мертвими очима. Свєтка, хороша дєвучка, Анжеліку не кидала — сиділа з нею, слухала й піддакувала тільки там, де треба. А коли зійшло сонце, вони вдвох пішли по маєтку, роздивлятися збитки.

Анжеліка, наче екскурсовод у зоопарку, йшла першою — розповідала, як усе було, й робила висновки:

— Добре, що паркан залізний. Теплиці он поплавило, диви, навіть страшно всередину заглядать. Але до будинків не дійшло, бач? От є таки Бог! Диви, добре, шо корівник і птичник з того боку, а до свинарника ще грядки. І слава Богу.

Обійшли залишки бані, які ще порядно курилися — роздивлялися, заткнувши носи рукавами кофт. Світлана спитала, як вона гадає — що тут насправді сталося.

— Не знаю, — зізналася їй Анжеліка, у якої очі сльозилися: дим же по низу йде, якраз їй в обличчя, — я вже ні хєра не знаю.

Малі тут не лишилися — пішли до Олесі. Ну, як пішли — Свєтка рушила, а цей дурник за нею поплентався.

— І нікому, дорогі мої, ми з вами не нада, — підбила підсумки Анжеліка, зібравши собак біля мисок. Воно б лягти,

1 ... 59 60 61 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний хліб», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорний хліб"