read-books.club » Фантастика » Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік 📚 - Українською

Читати книгу - "Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік"

275
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Чи мріють андроїди про електричних овець?" автора Філіп Кіндред Дік. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 60 61
Перейти на сторінку:
біля адаптера настрою «Пенфілда», торкаючись великим пальцем правої руки кнопок набору номера. Але жодної кнопки не натискала; почувалася надто розбитою і хворою, щоб чогось хотіти: пригнічення позбавляло її відчуття майбутнього і будь-якого просвітку, що згодом міг у неї з’явитися. «Якби Рік був удома, — подумала вона, — він би порадив набрати 3, а тоді мені б захотілося набрати щось суттєвіше — невгамовну радість, а якщо не невгамовну радість, то, можливо, 888 — бажання дивитися телевізор, незалежно від того, що показують. До речі, а що там показують? — запитала вона себе. — Цікаво, куди це подався Рік? Можливо, він повернеться, але, з іншого боку, можливо й ні», — сказала вона собі і, здається, відчувала, як від віку в неї всихаються кістки.

У вхідні двері хтось постукав.

Поклавши пульт від «Пенфілда», вона зістрибнула, подумавши: «Якщо це Рік, мені вже не треба буде набирати жодного коду. У мене вже є те, що мені потрібне — якщо тільки це Рік». Вона підбігла до дверей і відчинила їх навстіж.

— Привіт, — сказав він.

Так, це й справді був Рік із садном на щоці, у зім’ятому й припорошеному одязі; навіть у його волоссі було повно пилюки. Його руки, його обличчя, за винятком очей — усе вкрите пилюкою. Округлі від благоговіння, його очі сяяли, немов у хлопчака. «Має вигляд, ніби десь грався на вулиці, а тепер усе покинув і прийшов додому, — подумала вона. — Відпочивати, митися й розповідати про чудеса, що трапилися впродовж дня».

— Я така щаслива, що ти вже повернувся, — промовила вона.

— Я дещо приніс.

Обома руками він тримав картонну коробку; коли зайшов до квартири, то не випускав її з рук, а й далі тримав, не наважуючись кудись поставити. «Ніби в коробці є щось крихке і дорогоцінне, — гадала вона. — І він ні на мить не хоче з ним розлучатися».

— Я приготую тобі каву, — мовила вона.

Біля плити натиснула на кнопку «кава» й за мить поставила велике горнятко на кухонний стіл — там, де він завжди любив сидіти. Все ще тримаючи коробку, він сів, а з округлих очей не сходив захват. За всі роки спільного життя такого виразу вона ще не помічала на його обличчі. Щось трапилося, відколи вона бачила його востаннє; відколи вчора ввечері він полетів у своєму говеркарі. Тепер він повернувся і приніс цю коробку, а в коробці — розгадку того, що з ним сталося.

— Страшенно хочу спати, — озвався він. — Відсипатимуся весь день. Гаррі Браєнт телефонував, сказав узяти відгул і відпочивати. Саме це я й зроблю.

Дуже обережно він поклав коробку на стіл і обхопив долонями горнятко гарячої кави.

Умостившись за столом навпроти Ріка, вона спитала:

— Що там у коробці, Ріку?

— Ропуха.

— Покажи, — вона дивилася, як він розв’язував мотузку і знімав кришку.

— Ой! — скрикнула вона, побачивши ропуху; вона її злякалася. — Кусається? — запитала Айрен.

— Візьми її в руки. Ні, вона не кусається. Ропухи не мають зубів, — Рік вийняв з коробки ропуху і простягнув її Айрен. Переборовши відразу, вона прийняла тварину.

— Думала, що ропухи вже вимерли, — протягнула вона, приглядаючись до її лап; вони видавалися мало що не зайвими. — А ропухи плигають, як жаби, правда? Питаю, щоб вона раптом не зістрибнула з моєї руки.

— Ропуха має слабкі лапи, — відповів Рік. — Тим ропуха й відрізняється від жаби. Жаби тримаються здебільшого води, а ропухи можуть жити навіть у пустелі. Оцю я знайшов у холодній пустелі, неподалік Ореґону. Там уже не залишилося нічого живого.

Він простягнув обидві руки, щоб забрати ропуху. Але Айрен щось на ній намацала; тримаючи ропуху догори ногами, вона провела пальцем по животі тварини і длубала щось нігтем. Ураз відчинила невелику панель управління.

— Ого, — обличчя Ріка поступово згасало. — Так, уже бачу; все зрозуміло.

Геть занепалий духом, він мовчки дивився на підробну тварину; спантеличено забрав ропуху в дружини, посмикав підробні лапи... здається, ніяк до кінця не міг цього усвідомити. Відтак обережно поклав підробну тварину в коробку.

— Мене одне дивує — як вона потрапила в ту пустельну частину Каліфорнії. Хтось же мусив її там випустити. Вже й не питаю навіщо.

— Мені не треба було тобі казати... що ропуха електрична, — вона доторкнулася рукою до його плеча; почувалася винною, що своєю допитливістю зіпсувала йому настрій.

— Нічого,— сказав Рік.— Навіть добре, що я все знаю. Бо... — він замовк. — Ліпше, коли все знаєш.

— Хочеш, я ввімкну адаптер настрою? Тобі стане легше. Тобі завжди після нього стає легше — не так, як мені.

— Не треба, — він струснув головою, ніби хотів привести себе до тями. — Той павук, якого Мерсер дав пустолобому Ісидорові, мабуть, також підробка. Але яке це має значення? Електричні тварини також живуть своїм життям. Яким би нікчемним те життя не було.

— Ти маєш такий вигляд, ніби пройшов сотню миль, — мовила Айрен.

— Так, для мене день виявився надто довгим, — він кивав головою.

— Лягай у ліжко; відсипайся.

Рік втупився у неї поглядом, а тоді розгублено промовив:

— Але він закінчився, правда?

Рік довірливо чекав на підтвердження своєї думки з боку дружини, так немов вона могла знати. Так немов просто почути свої слова нічого для нього не означало. Здавалося, він сумнівався в тому, що сказав. Його слова не видавалися йому реальними, аж поки вона не підтвердить їх своєю згодою.

— Так, закінчився, — погодилась вона.

— Господи, що за марафонське завдання,— сказав Рік. — Як почав той забіг, то вже думав не зупинюся; мене буквально ніби щось підштовхувало, аж поки я не порішив обох Бейті, а тоді раптом в мене більше не було роботи. І тоді... — він насторожено замовк, очевидно здивувавшись від того, що хотів сказати. — І тоді було найгірше, — вимовив він. — Покінчивши з ними, я ніяк не міг зупинитися, оскільки після того, як я зупинився б, у мене б нічого не лишилося. Ти правильно сказала вранці — так! — я безжалісний коп із закривавленими руками.

— Це я спересердя, — запевняла вона. — Я страшенно рада, що ти повернувся додому живий і здоровий.

Вона поцілувала його, і йому це, здається, сподобалося. Його обличчя засяяло, як і

1 ... 60 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік» жанру - Фантастика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік"