Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

Коли ж пан Михайло про це довідався, бо йому переказували слово до слова, що туркотів той чорт у чернечій одежі, бо служку він для цього діла вибрав такого, що міг раз почути і все достеменнісінько переказати, то волосся на голові в нього, пана Михайла, стало дибці, і його, кажучи по-правді, обійняла така ярість, що він схопив точнісінько такого ж нагая, як оцей, що ним навіщось грає, сидячи за столом, Андрій, любий його зять, і почав шмагати свого застільника. А коли той із вереском побіг із хати геть, пан Михайло, не виливши до кінця гніву, наказав швиденько осідлати коня і погнав слідом. Коли ж пан Михайло його наздогнав, чернецюра-собацюра, гадаючи, що вже спекався клопоту, спокійнісінько простував дорогою, відтак пан Михайло почав гонити його, наче того зайця, стьобаючи по пліччях та волоссі, і собацюра помчав од нього із таким спритом, що ледве за ним конем устигав. Зрештою, той заскочив у річку, але пан Михайло заїхав у воду і гатив його вже в річці, тоді собацюра вирвався із води й помчав до дерева, і тут пан Михайло побачив чудо, бо чернецюра з великим спритом поліз по голому й високому стовбурі сосни, як це може хіба ведмідь, аж доки став для пана Михайла недосяжний. Тоді пан Михайло велемовно зарік, щоб той носа в його обійсті не показував, бо накаже висмикати з нього весь заріст по волосині, а відтак відріже те, чого ченцям носити цілком не подобає. Коли ж він, пан Михайло, повернувся додому, то його мила, тиха, люба донечка наче сказилася, бо підняла на батька такий вереск, як не раз піднімала на пана Михайла її матінка, отож змушений був учинити те, що вчиняв, також із мусу, покійній її матінці в такі напади, тобто відстьобав її достатньо нагаєм, і вона, його люба донечка, вгомонилася і знову стала покірна й спокійна. Але біс, пущений у душу їй тим зарослим буйним волоссям чортом, устиг поселитись у бідолашненькій, отож одного разу вона втекла з дому до монастиря, і там прийняла обітницю на вічне дівство, здається, перед тим-таки чернецюрою-собацюрою, а може, якось інакше – він, пан Михайло, гаразд того не відає. Однак, коли вона повернулася й заявила, що вчинила це й хоче до монастиря, то така лють піднялась у ньому, що мусив знову її відшмагати і відтоді став наглядати дочці жениха, щоб привів її до тями, відтак і знайшов того боязливого Петра Зарубу…

Пан Михайло обтер обома руками сльози на обличчі й запропонував гостю випити. Вони випили, й Андрій Петрович глухо сказав:

– Коли б були чесний, оповіли б мені все відразу!

– Гадаєш, що я не чесний? – заволав пан Михайло. – Тоді слухай далі.

І він оповів, що коли побачив Андрія, наче сонце засвітило йому в вічі, бо уздрів у ньому красеня, при тому не м'якого чи смоктяка, яким був Петро Заруба, а справжнього козака.

"Оце, – подумав пан Михайло, – той, що біса із неї вижене, бо знає як!"

– А як? – спитав уже підхмелений Андрій.

– Як і я виганяв – канчуком, канчуком! Як шовкова стала, не примітив?

Цієї рації Андрій заперечити не міг: батько таки зумів її присилувати вийти за нього заміж, отже, управа на Настині бздики є. Андрій трохи звеселів.

– Як побачив тебе, в мене серце заспівало, – вів не без присолоджених нот пан Михайло. – Бо доня моя і золота, і добра, і тиха, але з таких, що з кулака її не випускай! Точнісінько, як її матінка! Тримаєш у кулаці – як шовкова, випустив – не доведи Господь! Знаєш, є така приказка: "Жінка в кулаці – мир у серці!"

– То ото ваша жінка в тому кулаці й задихнулася?

– О, ні, - скрушно зітхнув пан Михайло. – Бог її забрав, сердешну. Полюбив і забрав. Я сам тоді думав, що руки на себе накладу.

– Що ж сталося?

– Втопилась, сердешна, втопилась! – очі пана Михайла густо наповнилися слізьми. – Чи ти уже Настку бив? – спитав раптом.

– Та ні, - мовив Андрій.

– І м'яло і дурло! – вигукнув майже розпачливо пан Михайло. – Коли відразу жінку не почнеш бити, то вже не битимеш. Дай хоч раз сісти на голову, ніколи не злізе. Бо те насіння десь чортом підкурюється, отаким як отой чернецюра-собацюра.

– А звідки знаєте, – понуро спитав Андрій, – що вона з ченцем не зогрішила?

– Це вже знаю, – гордо сказав пан Михайло. – Дав тобі чесну й незайману. Після того, як повернулася з монастиря, баби мої в неї ревізію провели. Все чисто! Звісно, коли б не втрутився вчасно, хто зна як і було б, бо в того собацюри пструк через рясу стирчав…

Зятевий канчук по тестевих плечах так і не погуляв. Вони просиділи далеко за північ і чим далі, тим дружніша ставала балачка, а особливої сердечності набувала у хвилини, коли виходили на ганка видзвонити із себе надмір набраної рідини.

І все-таки їхав додому Андрій темніший ночі, а дорогою заїжджав до шинків, де пив бридку жидівську горілку, отож коли в'їхав до власного дому, тримав на плечах грубу хмару; очі його дико палали, плоть набрякла і, не скидаючи із руки нагая, він уваливсь у дім, в якому на цей час не було нікого, крім Настуні, бо слуг відпустила наніч. Побачивши таким чоловіка, вона виструнчилася, поблідла, а очі полили в його бік синю крицю.

– Так от, – сказав Андрій Петрович, граючи нагаєм. – Дізнався все про твого любаса-ченця.

– Отець Кондратій святий! – скрикнула тонко Настуся.

– Святий, бо не встигли злягтися, – грубо сказав Андрій. – Перед Богом свідчу, взяв тебе з любові, сподіваючись знайти в тобі ласку, прихильність і бажання створити добру родину, чого й сам хочу. І поки що й пальцем тебе не зачепив. Іди в ліжко!

– Цього ніколи не буде! – верескнула Настуся.

– Буде! – ярісно сказав Андрій. – Раз ти моя жінка – будь нею. Кажу вдруге: йди у ліжко, щоб прийняти законного чоловіка.

Її прегарне обличчя раптом спотворилося. І Настуня закричала. І той вереск чи вискіт був такий високий, що в'ївся в Андрієві вуха, як два ножі. Тоді він, підігрітий хмелем, а ще більше набряклою плоттю, кинувся на неї з ведмежим ревом і почав честити її нагаєм вздовж і впоперек. Відтак жінка завила грубо, дико, ніби поранена вовчиця. Схопив її за руку й поволік до спальні, а вона безвольно за ним волочилася. Кинув її на ліжко і її грубий рев знову перейшов у пронизливе вищання, яке різало й шмагало Андрія