Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
площу так, що годі було пройти. В'язниця була поруч із замковою площею і
тому Данила не везли, а вели. І хоч охороняло його четверо жовнірів, і руки в
нього були зв'язані, збурення на площі в натовпі було таке, що охоронці
Данила ледь протискалися з ним крізь натовп.
І раптом почалися серед людей на площі верески і крики з нервового
страху. Бо щось раптом забігало поміж ногами людей. І раптом люди
побачили — це були щури. Багато щурів.
У натовпі почалась паніка — і в цю мить Данило відчув, як хтось
розрізає ножем мотузку, що зв'язувала його руки, хтось упав просто на
жовніра з переляку перед десятками щурів, що мчали під ногами людей, і
раптом якась жінка кинулась на Данила, кутаючи його у жіночу хустку і
тягнучи геть, і майже з дотику руки він по-
чув, що це не жінка, а Раду в жіночій одежі, і його серце закалатало з
радості і любові. Ще і ще кілька штовхань у тісній вируючій юрбі, і вже в
колі кількох людей Данило посувався чимдалі із жіночою хусткою над
голові, і ще пару кроків — хтось накинув на нього жіночу свитку, і вони
пірнули в якийсь двір, а з того двору ще в інший, і далі, де стояв віз із сіном, в який його сунули дружні руки, і ще трохи і він, задихаючись у пахучому
сіні, почув слова Раду: — Ти з нами, батьку, ми тебе не забули!
Це я вас забув, брати мої, і тебе, мій названий сину, це я вас забув на
якісь години чи ночі, не більше, але я піддався кличеві плоті і запаху
розкішної Мотрі, ґаздині на всі довколишні хутори. Це я рухався в її
любощах і в духмяній правді її тіла, я потребував забуття, бо ж Ганя
Лишилась для мене за обрієм мого нинішнього Пуття, і ви всі мовчки і
вірно чекали, поки ваш отаман повернеться з пристрасного свого походу і
буде знову з вами.
Жоден з вас не промовив ні слова, не дивились мені в очі, лиш мовчали, і
я знав, я знав усе, я знав, що мені, отаману, гейби можна, а вам зась, і я
зрадив вас тільки на коротко, тільки на кілька нічних годин...
Ви вірили мені, а я вам, і всі таки мовчали, тільки в очах Раду ковзав
гейби затаєний біль, німе питання — ти, Данку, з нами завжди, як ми всі
присягали, чи також без нас...
Я тоді був без вас!
Ні, я ніколи не був без вас, я віддав би своє життя бездумно, бо я вам
вірив, а ви мені. Але то все було окремо. А це було поряд. Це було зі мною.
Вона вибрала мене, а я її.
А хто ще знав, хто ще знав чи міг знати, коли серед ночі увірвалися в
хату жовніри і мене голого стягли з ліжка, і я прокляв годину і хвилину, коли пізнав цю жінку.
Але мене пов'язали, як щеня, і вона плакала в кутку, я поглянув у її очі, вглиб і збагнув, що вона знала.
Старий Карпюк, у якого ми віддавна не раз домували і таборились, не
знав нічого, і вона його не видала, бо його не зачепили.
Я полюбив діда, який урятував нас, приховавши одного разу, коли за
нами гнались, і, діставшись його хутора, ми могли або битись до останнього
і вбити й його, або ж...
І тоді він сказав — я був з Наливайком ще хлопчаком, я вам вірю. І ми
четверо заткались у глибокий льох разом із конями і всім, і ми.всі знали, що
як нас виловлять, то вже й нам кінець і дідові.
Де у світі беруться люди, спроможні комусь отак повірити, та ще й і з
першого погляду. Ті, хто спроможний життя своє поставити під загрозу
заради тебе — чужинця, не знати кого, — і все-таки мірять і ризикують.
Свічку ставитиму ціле життя за Карпюка, як за старого Свири-да — віра
у щось вище за життя, за сьогодні — просто віра в людину...
Я не зрадив Свирида — земля йому пухом — я продовжую його справу!
Я не зрадив Карпюка, бо ще ж була і його жінка! Боже, дай мені колись
таку вірну подругу життя!
Вона чекала мене довго, казав Карпюк, вона чекала мене півжиття, поки я
вернувся — вона була для мене єдиною, яку я любив, і виявилось, що я теж
був для неї єдиним.
Я вернувся тільки для неї, і ми зажили — просто, повільно, але зажили
удвоє.
Вона вже мала за батьків той хутір, в який і я вклав, що надбав за свої
мандри. І нам вдалося.
Дітей не надбали — не встигли, але, Данку, ви наші діти, бо ви — це я
змолоду. Ви — це я!
З Мотрею запізнав мене Карпюк.
Час минав, і Карпюк
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук», після закриття браузера.