Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

— А можливо, навпаки. Бо не знаю навіть, що мені завтра казати, що робити.

— Тільки одне. Ідіть до Тамари, натякніть їй про нашу нічну розмову й скажіть те саме, що й мені. І додайте ще те, чого мені не сказали, що призначене тільки їй. На добраніч!

Світ, по суті, не такий уже й великий, і в ньому весь час щось повторюється. Саме в цих краях Олегів дід Іван Хомич допоміг колись в одруженні Орлова і Майюл. І ось тепер познайомилися внуки Івана Хомича та Орлова, хто знає, чи й моє посередництво не приведе до заручин.

Втома і дрімота, нарешті, перемогли мне, і я заснув таким глибоким сном, що ледве прокинувся, коли хтось серед ночі почав трясти мене. Це був Олег. Він щось кричав, але я не розумів його слів, бо ще не зовсім прочунявся.

— Чуєте, що діється? — схвильовано запитував геолог.

Я нічого не чув і вже хотів було дати юнакові зрозуміти, що нетактовно порушувати блаженний сон свого товариша, коли й так дошкуляють комарі та ще якесь чортовиння.

Проте Олег був на диво невблаганний і повторив своє запитання так голосно, що я остаточно прокинувся і прислухався. В нічній тиші раптом почулись якісь дивні трубні звуки, що переходили в ревіння.

— Чуєте, які страшні звуки?

Спершу й мені ці звуки видалися жахливими, але за мить я вже сміявся.

— Ех, юний мисливцю, ви що ж, ніколи не чули зблизька, як ревуть олені? Але заждіть, здається, що це не олені…

Я підвівся і вийшов з палатки. Місяць давно зайшов, обрій затягло похмурою поволокою хмар. Було зовсім темно. Я прислухався. З другого берега долинало протяжне трубіння й рев. Я впізнав ці звуки: почалося раннє парування лосів. Величні тварини збуджували в собі сили для боротьби за свої права батьків. Їх бойові фанфари я знав ще з Карелії. Але те, що долинало з берега озера, могло б нагнати жаху.

Щось скреготіло і сопіло. Звуки ці поєднувалися з ревінням. Потім ніби вода забулькотіла в чийомусь горлі. Нарешті все стихло, тільки, здавалося, десь вдалині ще лунали приглушені тони розладнаного органа.

З палатки повибігали наші товариші і мовчки слухали цей страшний нічний концерт.

— Що це, як ви гадаєте, Петре Андрійовичу? — спитав Олег.

— Чудова музика невідомих музикантів. Нічого подібного я ще не чув.

Заспаний Єменка нерішуче застиг з ліхтарем у руці, а Старобор і Шульгін тримали коней, що тривожно іржали і рвалися з прив'язі.

Собаки, наїжившись, гарчали, і тільки пролунала команда «вперед», миттю зникли в пітьмі.

Чижов зайшов у палатку і повернувся з рушницею. Проте Єменка не радив йому йти, бо в такій непроглядній пітьмі навіть найкраща зброя мало чого варта. За хвилину люто загавкали собаки. Потім долинув якийсь свист і запивання з приглушеним протяжним ревом. І так кілька разів. Потім усе стихло.

— Чорти, мабуть, весілля справляють, — зауважив Шульгін.

— Та година ж не підходяща, — в тон йому відповів Старобор. — Нема ні бурі, ні хуртовини.

— То ще може початись, — вставив Єменка.

— Чорти чортами, але де ділися собаки? Ні гавкання не чути, ні самих їх нема, — мовив Чижов.

Та за хвилину почулося чмихання, а потім з'явились і самі гончаки. Вони гарчали й скавуліли, ніби просячи пробачення, що повертаються ні з чим.

— Ех ви, бельбаси, — дорікав їм Чижов, — на що ви здатні!.. Ану, гайда спати!

Але собаки не заспокоювались, а один з них почав качатися по землі. Єменка присвітив, і ми побачили у нього на спині велику рану, яка сильно кровоточила.

— Ну, не хникай, — пестив його Чижов. — Поліз у бійку — то й дали здачі. Ходімо, перев'яжу тебе.

Ми зрозуміли, що собаки повернулися після відчайдушної сутички з невідомим ворогом, подолати якого їм було не під силу.

Чижов підняв ліхтар, щоб краще нас бачити, і підкреслено серйозно сказав:

— Думаю, всі за те, щоб надолужити перерваний сон. А завтра зранку підемо до гирла річки й глянемо, що там скоїлось. На добраніч.

І всі повернулися до палатки. Я з Олегом ще якийсь час обмінювались думками про таємничий нічний концерт, який, однак, не заважав лосям паруватися. Напевне, вони звикли до таких речей. А втім, хто знає, що відбувалося в тайзі під покровом ночі.

Я вже дрімав, коли геолог озвався знову:

— Ви ще не спите? Слухайте, а що як спробувати вполювати лося?

Сну як не було.

— Лося, кажете? Непогано було б, але ж спати нам лишилося небагато. Треба ж вийти вдосвіта, а це значить _ розбудити всіх інших. Не знаю, що вони скажуть на це.

— А ми й не питатимемо, — вирішив Олег. — Ми ж не маленькі, самі справимося. Чи, може, ви боїтесь?

Я випнув груди і — оскільки в темряві цього не видно було — ударив у них рукою:

— Ви ще питаєте? Невже не вірите в мій досвід?

— Боронь боже! Але ж ми вперше в тайзі, місця незнайомі, ще заблудимось?

— Боятися нема чого, біля озера не заблудимось, а щоб не заспати, я повішу будильник у себе над головою. Ну, а тепер спати!

Звичайно, Олег почув дзвіночок кишенькового будильника — геолог, певно, спав тільки на одне око, як це буває з кожним перед першим полюванням на царя лісів. Юнак розбудив мене досить-таки безжально.

Швидко одягнувшись, ми вийшли з табору. Темрява трохи порідшала, але над тайгою все ще стояла ніч. Наші собаки, що лежали перед палаткою, теж підвелися. Напевне, їм не терпілося піти з нами, але ми знаками наказали їм знову лягти. Ми тихо пройшли до озера. Все тепер залежало від того, чи затримаються лосі-суперники на бойовищі до світанку. Ми напружували слух, але в непроглядно-сивій