Читати книгу - "Срібне молоко, Валерій Олександрович Шевчук"

– одне, хоча й заперечують та обмежують одне одне, а саме вони, з'єднані в собі, й чиняться ферментом вічности в той час, як замерзлі резони скрижанілого мозку стають місячною пустелею. І останнє, що подумав, перш ніж ожити тілом знову: єдність розумної душі та похітливого тіла і зветься в цьому світі любов'ю, і саме вона – оте зерно, в якому запечатано таїну буття. І хоч які рогатки та перепони чиняться для охоплених полум'ям кохання, воно завжди переступає всі ті перелази й межі, і переступатиме, поки світу цього, бо в тому воля не ночі, а таки Творця.

– Притиснися, – сказала Явдоха голосом, що таки подобав на молоко. – Ти весь тремтиш.

– Тремчу, бо кохаю тебе, – сокровенно сказав дяк. – Кохаю, але відаю: наше кохання приречене.

– Знаю, – сказала Явдоха. – Тому покохаймось як приречені, і хай усе перекинеться догори ногами. Але не поспішай, бо перед нами ціла велика ніч.

– А по тому?

– А по тому знову підеш у світ, а я сама даватиму собі раду.

І дяк помалу почав оживати. Від м'яких пестощів руки, що стала наче пелюстка троянди, від теплого молочного дихання, що нагадувало дитинство й сонячні ранки, від їхнього порозуміння та приречености, а відтак нерозумности, що ставали ростками, які витинаються із землі, від теплого та круглого, ніби опока, що була не так тілом, як сферою, від лагідних слів, які крапали, наче роса на траву; від того, що вони нарешті можуть не дбати про засторогу, бо цей простір, хай і оточений злостивими тінями, але все-таки їхній і тільки їхній, хоча й дочасно.

– Поцілуй мене, – сказала Явдоха, адже почали жити одним диханням, одними думками й одними почуттями.

Схилився над нею і випив з її вуст живу воду, що гарячими струменями, ніби найпалючіший трунок, розіллялася всім тілом. І тіло його вдруге ожило, більше-бо, запалало й засвітилося, так само як загорілося й засвітилося поруч інше, в яке спрагло та самовіддано поринав.

І хоча світилися їхні тіла, але довкола стояла глупа чорнота, і та чорнота захиталася, а з нею й повітка, яка відділяла їх від злостивих тіней, і захиталися, попливли й почали закипати клубені срібного молока, що оповивали хати і вулицю, і поповзли в полях холодні туманні тіла із білими головами та хвостами, й оповилася молоком висока могила в полі, як гора в хмарах, на верхівці якої завмер непорушно чорний вершник на чорному коні. І не їхала, а пливла підвода, якою керував Хлопець, а на рядні, що покривало солому, яка ще пахла полем, сиділа в позі Явдохи Гапка, гордо закопиливши губу, а ще притискаючи однією рукою до грудей обрізані в перелюбників поли. І все це коливалося, похитувалося, змішувалося, ніби якась невидима рука з неба колотила кописткою місячного променя рідке тісто ночі, з якого колись спечуться млинці. А місяць обточився жовтим колом, яке переливалося блідими й ледь означними барвами, а може, то були тіні од барв.

– Господи, чому не можемо, – простогнав дяк, – залишитися тут навіки?

– Не можемо, – тверезо обізвалася Явдоха. – Бо я маю спокутувати свого гріха й відбути призначену кару.

9

Чаша кохання завжди наливається гірким, а зверху солодким, і ті трунки між собою не перемішуються, навіть коли людина з тієї чаші п'є. Отож випиває солодке, коли має взаємність, а по тому приходить пора пити гірке, хочуть того закохані а чи ні, навіть коли спершу гаряче любляться. Бо кохання, як сказав один мудрець, вивчений у високих київських школах, – це поле, яке спершу поросло квітками, духмяними й одурманливими, але зусібіч оточене колючим бур'яном. А коли те поле бур'яном не оточене, то на колючий бур'ян перетворюється духмяне квіття – не ростуть троянди без колючок. Отож кохання, – сказав той мудрець, якось зустрівшись у шинку із дяком Григорієм Комарницьким, своїм компаном по aima mater, – це і є троянда, яку годі зірвати, не поранивши руки. Кохання – то велике щастя, яке має гадючу голову, повну трутизни, і рано чи пізно кожен тієї трутизни нап'ється, навіть коли по-телячому щасливий. І це тому, що кохання лучить двох таких різних, що не раз перетворюють свої стосунки на запеклу, безконечну, взаємну, а часом і криваву війну. І ця війна, як сказав мудрагель, вивчений у високих київських школах, дякові Комарницькому, ніколи не має ані переможця, ані переможеного, бо ніхто досі не зміг визначити, чого в ньому більше: солодощів чи трутизни. Але людина кидається у ті хвилі, хоча знає, що колись утопиться; людина випиває того келиха, хоча відає, який напій прихований на споді, завжди-бо прагне одуру і щастя. І саме в цьому, сказав київський мудрагель, і є справжнє щастя. Адже і Єва, зриваючи заборонений плід, бажала щастя одкриття, хоча добре знала, що за те чекає її страшна покара.

Дяк Григорій Комарницький висунувся з повітки, коли срібне молоко ночі прокисло, але ще не стало кисляком, а тільки перетворилося на мертву, нерухому сірятину. Роззирнувся крадьковито, але нічого небезпечного не уздрів. Тоді глибоко вдихнув у груди сірого повітря, тим самим напившись трутизни ночі, але ще того не помітив також. Прокрався вздовж сивих, мертвих тинів, повз хати, які начебто й не хати, а лише тіні хат, у яких позавмирали, померши на короткий час, двоногі істоти, більші й менші, старші й молодші, розумніші й дурніші, і дяка ніхто в тих покрадьках не спостеріг. З радості дяк утратив обачність і, зірвавшись, побіг, при тому так, що сіромертві хвилі туго ляскали йому по щоках. Вискочив із села й помчав так само сірою померлою дорогою.

Саме в цей час і почув за спиною чіткий і лункий стукіт копит. І хоча не бачив, хто за ним ув'язався, але й сам був вивчений у високих київських школах, отож миттю здогадався, що то Іван Пошивайло. При цьому заєць його душі, замкнутий у ґратах ребер, відчайно рвонувся й проломив ту запону, як сухе трістя, а отже, задні лапи всунув у дякові ноги, передні – в дякові руки, а голову таки в голову. А коли в людини трапляються такі метаморфози, то хоч кожен відає – людина коня не пережене, не завше це так, бо заєць коня переганяє. І дяк, мавши вправленого в себе зайця, помчав догорою, аж мертве повітря біля його вух ожило й завило, відтак із дороги завернув і вистрілив собою в степ, як гармата ядром. Але в цей час сталося щось непередбачене: в повітрі пронизливо свиснув аркан, звився змійкою над ошалілим утікачем