Читати книгу - "Ангели помсти"

дня її знайшли в туалеті з перетятими венами. До лікарні Ірка не дотягнула, але у «швидкій» повторювала: «Таня, Танюша, Танечка…» Безтурботність Таниного життя, освітленого синім мерехтливим новорічним світлом, однієї ночі враз провалилася в чорну безодню. Прийшов час ставити питання і не відповідати на них лише з тієї причини, що відповідь крилася десь там далеко, як видавалося, але вона лежала поруч і була саме в ній. І ніяке оточення, ніякий статус білосніжної принцеси змінити цього не могли. Зовсім раптово вона відчула напад люті й уже мала крихітний досвід, що полився в її легені, в мозок від того моменту, коли вона пішла на дно, зустрівши те, що їй видавалося вершиною людського щастя. Може бути. Але ворушкий, наче кіношний чортик, з великими дитячими очима, док Валєвскі, керуючись хитрими і підступними думками, почав приводити в дію план номер два. План номер один для нього вдався, якою ціною – його мало турбувало. Завжди елегантний, з дивним запахом, якого добивався за допомогою змішування кількох парфумів, він узявся заповняти пустелю душі Тані. Та, у свою чергу, потягнулася до доктора, наче злочинець, який пов’язаний кровною порукою, – інстинкт та інтуїція жінки не піддаються логіці. Док відмовив батьків відправляти доньку до швейцарської психушки, хоча вони так і не здогадалися, що діялося з Танею. Проте настрій, поведінка Тані несподівано покращилися. Так, ніколи не знаєш, що на душі у людини. Думки її, запряжені бажанням, приводять зовсім в інший кінець подорожі, ну, зовсім не туди, куди вам одного ясного дня стукнуло в голову відправитися. Валєвскі вирішив позалицятися до Танюші. Так і почався цей роман, що закінчився для обох дуже дивно. Наш док попався.

Сині, з мільйонами золотистих іскор, кришталеві гори підіймалися відразу за широким вікном «Мандарин Плаза». Презентація нової марки парфумів. Таню це зовсім не приваблює. Її підводні ріки почуттів набагато глибші. Зараз вона це відчуває, інакше б з нею не сидів цей молодий чоловік, з оливковим кольором шкіри, котячими очима і поведінкою, достойною королів, життя – манірна річ, надто скучна. Так думала Таня. А ще їй здавалося, що ця людина повинна відіграти у її житті неабияку роль. Хоча навряд чи вона так думала. Таня почала розуміти солодке слово «помста». Звісно, жодна здорова людина не визнає себе винною, будь вона маніяком, професором, мільйонером, президентом, з усіма опозиціонерами докупи. Для Тані перестали горіти її рожеві сонця, спокійні сни, а кіно повело її у невідомому напрямку. Валєвскі був підкреслено чемним. Док не переходив відразу в атаку. А тому квіти, ресторани, прогулянки в кабріолеті, потім Париж – і ніяких зрушень. Валєвскі освідчувався Тані в коханні тричі на день, але натомість отримував холодну посмішку. Він знав, що Таня не вміє поводитися з чоловіками, але ж не настільки бути кретинкою, смішно – хіба кретинами бувають наполовину? Одного разу в Парижі він приніс їй обручку. Скромну. В кілька каратів. Запропонував руку і серце. Таня лише поблажливо усміхнулася. Цього, врешті, він і очікував. А що можна очікувати від школярки, яка день у день під школою бачить «хаммер» тата, охорону і як однокласниці одна за одною день у день пірнають у салон авто, як туга свіжа риба? Таня так їх і називала – рибами. Так-от, прийшов день, коли перед Танею стала дилема: лягти в ліжко й зробити на обличчі біль або захоплення – вона часто проробляла подібні варіанти – і Валєвскі попався. Без сумніву, він закохався у дівчину, якщо у нашого любого дока існувало подібне слово у лексиконі. Валєвскі перейнявся одруженням. Зараз йому треба було рекогносцируватися в область тата і мами, обдзвонити друзів, знайомих, поповнити калитку, бо раптом дійде до чогось такого, коли прийдеться відповідати перед прокурором, а не стояти перед священиком у Володимирському соборі або у Лаврі. Мозок дока шалено працював: простий альфонс був лише придатний на те, щоб звабити старіючу тридцятирічну шерепу, з пащею на вісімдесят тисяч фунтів стерлінгів білосніжних зубів, колоїдними губами, колоїдними цицьками і таким-сяким рахунком, за яким вилаштувався кагал жмеринських родичів. Треба сказати, що док роль спокусника виконував геніально, але Таня у нас була трохи того. Жених же з нього… Навіть підшукати слова важко. Просто він непомітно зробився копією, а потім і тінню цієї дівчини. Париж Тані, навпаки, подарував якесь нове дихання. Таня захопилася молодою англійською художницею, верткою і вправною, з великими претензіями до світу. Дівчину звали Лорі, з веснянкуватим обличчям, з купою жорсткого неслухняного волосся, обгризеними нігтями на хлопчачих пальцях. Так Таня зникла на цілий тиждень з поля зору Валєвскі, а бідолаха док обдзвонював трупарні, поліцейські відділки, навіть винайняв приватного детектива, який і віднайшов її, ледь живу, з підпухлою від синців фізіономією. Лорі виявилася просто дрібною злодюжкою. Навіть не скориставшись білосніжним тілом Тані, вона почистила її гаманець, відібрала коштовності, надавала по писку – не без задоволення – і була такою. Перший тяжкий життєвий досвід пройшов повз Танину голову. Це висвітилося для неї, як кіно. Дякувати Богу, що Таня не читала книжок. Але сподівання дока на її прихильність теж розбилися об скелі.

У мріях Тані проходили бродяги і поети, вбивці, спокусники і спокусниці. Життя ж дивно відкопилило губу, банально випнуло бридливе пузо, і нічого особливого не сталося. Нічого відтепер не існувало, окрім неї самої, її мрій. Часто Таня говорила доктору: «Валєвскі, а ви б через мене покінчили життя?» Доктор – прагматик, не такий ідіот, щоб бавитися подібними речами, – відповідав: «Усе залежить від вас, люба». – «Хм. Я вам не люба. Але може…» І так увесь час це натягнуте, наче недобудований міст, «але може». Тато і мама почали проявляти ознаки неспокою. Таня не мала подруг, у неї не було кавалерів, окрім якоїсь підозрілої уваги сорокарічного дока Валєвскі, якого тато не сприймав. Як фортепіано у нього викликало мавпячий інтерес своїми незрозумілими звуками, нудними і противними, так і док обридав, коли надміру потрапляв на очі. З донькою вирішили провести розмову. Таня розповіла геть-чисто все, включаючи її платонічні амури – ох, соромно – з доком Валєвскі. Тато відразу сказав: «Уб’ю!» Мама пролила гіркі сльози, але набралася гідності й вимовила: «Він, тату, гарна партія. Шляхетний, доброзичливий. І, нарешті, він повівся з нашою донькою, як джентльмен». «Еге ж, аби він не боявся мене, як серливий кіт, то…» Тато ковтнув повітря і пригадав усі походеньки з доком. Звісно, з Валєвскі можна проводити час. Але жити… Жити