Читати книгу - "Потрапити в сад"

А вранці — ясно, весело. Вже й дитя потрохи на ніжки спинається, щось белькоче, а що — то хіба одна мати розуміє. Винесе його надвір, під кущ чорнобривців, дасть в руки глиняного півника, а сама на городі картоплю підгортає.

Тільки й того щастя, що малий. Нічим не журиться. «Що з нього буде? — думає мати. — Ні до школи його не візьмуть, ні на роботу. Хоч і добрий, і тямовитий. Але й зобидити можуть люди. Нас же осьо хіба двоє зосталося, та ще коза з котом. Як вмру, що з ним буде?»

А синок сидить на ряднині, дме з глиняного півника, аж личко почервоніло. Кинеться до нього мати, одбере півника, обцілує, а сама плаче-плаче:

«Нема у нас ні родоньку, ні родиноньки! Самі-самісінькі... Хто схоче штурхне, хто схоче приб’є".

Далі схаменеться, вмовкне і знову до роботи, доки про все не забуде.

Дарма що він завбільшки з метелика. Те, що великий не добачить, — чоловічок маленький помітить, роздивиться. Ходить по землі, кожну травиночку найбліднішу, кожну комашину найдрібнішу розгледить і обійде, щоб не зламати, не розтоптати, бо то живе. У листкові теж сік живий тече (він і те бачить), як же на нього наступити? Здається, навіть землі болить, коли на неї спересердя хтось плюне або крихту хліба у неї викине. Тільки сумно йому самому. Мати далеко від хати не пускала, щоб якої біди не вийшло. То він води принесе, хату підмете, квітки де треба підв’яже, а далі вилізе собі на височенного-превисоченного соняшника, сяде в саму середину і гойдається. Пелюстки жовті, аж очам боляче, а бджоли все до тієї серединки летять, бо мед звідти беруть. Такі кумедні: всі лапки в пилку і гудуть: «Брум-брум-м!»

Прилітають й оси. Їх чоловічок побоюється. Сидить тихо, щоб не вжалили. Оси інакше говорять: «Дзумм-дзумм!» Аж у вухах лящить від того дзумкання!

А джмелів він любить найбільше. Вони такі м’якенькі, товстенькі й дозволяють себе гладити.

Потім серединка потемніла й взялася зернятами. Соняшнику все важче повертатися за сонцем.

— Ми, мамо, знаєте, на кого схожі?

— На кого?

— На соняшника! Коли вранці встаємо, теж весь час на сонце дивимося — чи зійшло чисто, в обід — чи всю роботу встигнемо переробити, а ввечері — чи не червоне зайшло, щоб не знявся вітер...

Дуже не любив мух. Ніхто на них уваги не звертає, аби тільки в очі не лізли та в молоко не падали, а він добре бачив, які ті мухи ненажерні й брудні. Скрізь лишають сліди. Набридло чоловічкові за ними витирати. Каже:

— Чи є на світі така сила, щоб їх перемогла?

— Оно візьми лозину та повчи клятих...

Вирізав він лозину. Сів на лавці й чекає, доки котрась з них не сяде на чистесенький стіл. Тільки підняв лозину, а вона р-раз! — втекла. Воював з мухами до полудня. Вже геть зморився. Нарешті підстеріг одну стару, немічну — бац! — і нема мухи. Забив її на смерть. Підкрався, чи дише. Ні, не дише. Вибіг надвір, кричить:

— Мамо, я муху вбив!

— То й добре, синку! Викинь її на смітник.

Так і зробив. А коли вертався, раптом защеміло йому в грудях. Сонце на небі, пташки виспівують, так любо навколо, а муха нежива і вже ніколи цього не побачить, бо він її вбив.

А якщо його хтось вб’є чи просто захворіє і помре? Як лежати самому в темряві? Вночі хоч зірки світять, а смерть — то ж темінь чорна...

Незчувся, як за перелазом опинився. Пішов не знати куди. «От якби завтра я мав вмерти і про те тільки сьогодні дізнався. Що б я зробив? Спочатку виліз би на велике-превелике дерево, аж на самісінький вершечок і подивився, де кінчається річка і чи великий ліс, до якого мене мама не пускають. А потім ходив би, спиняючись перед кожною квіткою і травинкою, щоб їх запам’ятати...» Тут він не втримався і заплакав. Ліг собі у густій темній траві й невдовзі заснув. Приснилось йому, ніби лічить і ніяк не може полічити зернятка в со-

няшнику. А тут ще й дощ почався, липкий і холодний. Чоловік аж угруз в тій липучій воді, геть закляк від холоду. Прокинувся: голова болить, руки-ноги заніміли. Так-сяк устав, подався додому. І вечеряти не міг. А потім жар в нього почався. Лежить, а над ним мовби не біла стеля, а небо жарке липневе. І сиплеться сніг. Він дивується, чого той сніг не холодний і навіть не теплий, а такий, як попіл. Вже стільки насипало, що давить на груди. А мама чогось не змітає попелу-снігу. Де ж вона поділася? Він кличе її, але натомість з’являється щось кудлате з очима, як дві жарини, вмощується в ногах і зовсім не страшно, навпаки, жалісливо дивиться, а потім ще й каже:

— Чого ти, молодице, там длубаєшся? Дай йому швидше молока з медом та маслом. Та пошепчи, як тебе вчив.

«Ага, та це ж домовик!» — згадав чоловічок.

— Сама знаю, що мені робити! — а потім вже м’якше: — Нащо ж йому шептати? Кажуть, забобони ото все. Порошків би дати чи уколів...

— Не гніви бога, молодице! — розвеселився домовик.. — Я вже стільки на світі прожив — ого-го, і ще не бачив, аби хто вмер від шептання. Не хочеш, сам пошепчу. Я ж не звір, щоб дивитись, як твоя дитина мучиться...

— Та добре вже, добре... — схлипує мати.

— Не реви, молодице, а кидай швидше зілля у піч: м’яту, ромашку та звіробій. І вскуби з кота трошки шерсті.