Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

— Нечасто почуєш таке приємне бринькання на вівчарському ранчо, еге ж? — сказав він. — А я не розумію, чому ми маємо відмовлятися від мистецтва прекрасного лише через те, що живемо серед чапарелевих заростей. У наших краях у жінки небагато розваг; якщо піаніно може трохи її розрадити, то чом би й ні? Я так думаю.

— Дуже мудро і благородно з вашого боку, — погодивсь я. — І, мушу зізнатися, місіс Кінні грає неперевершено. Я не вчився у консерваторіях, але назвав би її надзвичайно талановитим виконавцем. У неї дивовижна техніка і відчуття музики.

У чіткому місячному світлі я зауважив на обличчі Кінні веселий і змовницький вираз, так наче йому кортіло чимось зі мною поділитися.

— Ви, напевно, проїжджали повз перехрестя Двох В'язів, — багатообіцяюче почав він. — Там стоїть занедбаний джакаль. Ви не могли його не помітити, він ліворуч від дороги, просто перед гайком.

— Пам'ятаю. Біля нього рило землю стадо диких пекарі. Я зрозумів, що там ніхто не живе, коли побачив покинуті загороди.

— Це місце має прямий стосунок до музики, яку ви чуєте, — сказав Кінні. — Поки ми куримо, я розповім вам. У тому джакалі мешкав старий Кел Адамс. У Кела було вісім сотень чудових мериносів і донька, ніжніша за найтонший шовк та прекрасніша за новий аркан за шиї у тридцятидоларового коника. Правду кажучи, мене в ті часи ой як часто можна було здибати неподалік ранчо старого Кела. Та що там — я проводив там увесь час, вільний від нагляду за овечками та від стрижки. Звали красуню Марилла. Я вирішив, що як два плюс два буде чотири, так одного дня дівчині судилося стати господинею і власницею ранчо Ломіто, яке належало есквайру Р. Кінні, який, власне, наразі має честь називати вас дорогим і поважним гостем.

Мушу зізнатися, що старий Кел вівчарем був поганеньким. Низенький, старий, згорблений чоловічок, не більший за чохол від вінчестера, з облізлою сивою борідкою і цілковитою нездатністю тримати рота на замку. Старий Кел був настільки нікчемним вівчарем, що навіть не викликав ненависті у ковбоїв. Коли вівчар — таке ледащо, що скотарям із нього не кортить знущатися, пиши пропало — чоловіка поховають неоплаканим, а ще, того й гляди, невідспіваним.

На Мариллу ж годі було намилуватися. А що вже роботяща та охайна! По праву найближчого сусіди я навідувався до Двох В'язів на тиждень разів дев'ять, а траплялося й шістнадцять, зі свіжим маслом, оленячим окостом чи новим засобом від овечих бліх. Самі розумієте, будь-який привід згодиться, щоб побачитися з Мариллою. У нас із Мариллою виникла щира приязнь і симпатія. Я був майже певний, що мені вдасться заарканити дівчину і відвести на ранчо Ломіто. Одна біда — Марилла занадто любила батечка, себто старого Кела. Саме через це у нас із нею діло ніяк не клеїлося. Навряд чи є на світі чоловік, такий самий обізнаний і воднораз міднолобий, як старий Кел. Він розумівся геть на всіх галузях людських знань і основах усіх теорій і філософських течій. Його неможливо було спантеличити у питаннях частин мови і польоту думки. Складалося враження, що старий — професор метеорології, політики, хімії, природничих наук і еволюції. Тільки-но ви про щось заговорите, а старий Кел уже розписує вам історію питання від давньогрецьких мудреців до часу, коли його упакували і виставили на продаж.

Якось після осінньої стрижки овець я зазирнув до Двох В'язів із модним жіночим журналом для Марилли і науковим виданням для старого Кела.

Прив'язую, значить, я коня до мескітового дерева, аж тут із будинку вибігає Марилла. Видно, що дівчині страшенно нетерпеливиться поділитися приємною новиною.

— Ой, Рашу, — вона аж почервоніла від вдячності й задоволення, — ти нізащо не вгадаєш, що трапилося! Тато купить мені піаніно. Хіба це не чудово? Я про таке й мріяти не могла.

— Звісно, буде весело. Мені завжди подобалося приємне бринькання піаніно. І тобі буде чим зайнятися. Хороша ідея спала на думку дядькові Келу, нічого не скажеш.

— Я досі не вирішила, — каже Марилла, — що краще — піаніно чи орган. Орган чудово звучить у вітальні.

— І те, і те підійде, — відповідаю я, — щоб розігнати тишу на вівчарському ранчо. Ех, як чудово приїхати додому ввечері, слухати вальси та джиги, а хтось напрочуд схожий на тебе сидить на табуреті перед піаніно і чаклує над клавішами. Не життя, а казка…

— Тихо, не говори так голосно, — каже Марилла, — і заходь у будинок. Тато сьогодні зостався на ранчо. Він недобре почувається.

Старий Кел лежав на ліжку. Він сильно застудився і надсадно кашляв. Я вирішив залишитися на обід.

— Я чув, ви збираєтеся придбати для Марилли піаніно, — кажу я йому.

— Та щось таке, Рашу, — погоджується він. — Дочка давно мріяла про музичний інструмент. Нарешті я виконаю її бажання. Восени ми настригли шість фунтів вовни з кожної вівці. Я куплю Мариллі піаніно, навіть якщо доведеться витрати всі гроші, вторговані за вовну.

— От і добре, — кажу я, — дівчинка на це заслуговує.

— Я повезу останню партію вовни до Сан-Антоніо, — каже старий, — і сам виберу інструмент для доньки.

— А хіба не краще, — пропоную я, — взяти Мариллу з собою і дозволити їй обрати, що захоче вона?

Я міг би здогадатися, що така пропозиція змусить дядька Кела скочити з ліжка й почати гасати туди-сюди по кімнаті. Звичайно, всезнайки як він уважають, що таким чином демонструють світові роботу власного мозку.

— Ні, сер, — відповідає він, пощипуючи сиву борідку, — яз вами не згоден. У світі не знайдеться кращого знавця музичних інструментів, ніж ваш покірний слуга. Мій дядько був співвласником фабрики з виготовлення фортепіано. Я на власні очі бачив процес створення сотень музичних інструментів. І знаю про них усе, від церковного органу до