Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

з таким виглядом, ніби я безповоротно їх образив. Я спробував те саме з маленьким милим хлоп’ягою у білому, і результат був точно такий самий. Він поводився так, що мені чомусь стало соромно за себе. Але, як розумієте, я дуже хотів отримати свою Машину Часу, тож і далі випитував. Коли хлопець розвернувся, щоб іти геть, як і ті двоє, мене охопила лють. У три кроки я наздогнав його, схопив за обвислий комір і потягнув до Сфінкса. В його очах я побачив неймовірний жах і відразу, і раптом відпустив його.

Але я не здавався і почав грюкати кулаком по бронзових панелях. Мені здалося, що всередині щось ворушиться, точніше, я ніби почув звук, схожий на хихикання, але, можливо, мені просто вчулося. Тоді я приніс із річки великий камінь і почав довбати ним по п’єдесталу, аж поки не вирівнявся завиток оздоблення і не стала обсипатись мідянка. Крихітні люди, напевно, в радіусі милі чули, як я гримав, але ніяк на це не реагували. Вони крадькома спостерігали за мною з пагорбів. Врешті, втомившись і спітнівши, я присів і став чатувати.

Але я був занадто неспокійний, щоб довго чекати. Взагалі я занадто західна людина, тому не можу тривалий час байдикувати. Я можу роками працювати над чимось, але цілий день чекати і нічого не робити — це мені важко витримати.

Тож за деякий час я підвівся і без жодної цілі попрямував через кущі знову до пагорба. «Потрібно набратися терпіння, — говорив я собі. — Якщо хочеш отримати назад свою машину, слід залишити в спокої Сфінкса. Якщо вони не збираються віддавати Машину Часу, нищення їхніх бронзових панелей не покращить ситуацію, а якщо вони все-таки мають намір її повернути, то ти отримаєш її, тільки-но зможеш про це попросити. Просто сидіти перед цією загадкою серед усіх цих незрозумілих речей — безнадійно. Саме так розвивається мономанія[19]. Зараз потрібно повернутись обличчям до цього світу. Спостерігати за ним, дізнаватись, як він побудований, але не робити поспішних висновків. Урешті ти знайдеш ключі до розгадок». Раптом я зрозумів усю кумедність цієї ситуації: багато років я працював і займався дослідженнями для того, щоб потрапити в майбутнє, а тепер так палко хотів з нього вибратися! Я змайстрував сам для себе найхитромудрішу й найбезвихіднішу пастку, яку тільки можливо придумати. І хоча я сам став причиною всього, тепер я нічого не міг вдіяти. Я голосно розреготався.

Коли я прогулювався палацом, мені здавалося, що чоловічки мене уникають. Можливо, мені тільки так ввижалося, хоча насправді це могло якось бути пов’язано з тим, що я грюкав по бронзових дверях. Усе-таки я був досить упевнений у тому, що вони уникали мене. Але мені вистачило розважливості не показувати, що це мене хвилює, та не набридати їм, і за день чи два все знову стало на свої місця. Я старанно продовжував вивчати їхню мову, крім того, намагався дізнаватися щось нове то тут, то там. Або я чогось до кінця не зрозумів, або їхня мова була надзвичайно простою — вона складалася майже винятково з конкретних іменників і дієслів. У ній було дуже мало абстрактних іменників — якщо вони взагалі були; геть нерозвинутим було образне мовлення. Речення були зазвичай простими і складалися з двох слів. Мені вдавалося зрозуміти або сказати тільки найпростіші висловлювання. Я вирішив відкласти думки про Машину Часу і таємницю бронзових дверей у якнайвіддаленіший закуток свої свідомості, допоки нові знання природнім шляхом не приведуть мене до них. Однак певні почуття, суть яких вам, напевно, зрозуміла, не дозволяли мені відходити задалеко від місця, на яке я прибув.

Наскільки я міг бачити, решта світу була такою ж пишною і багатою, як і долина Темзи. З кожного пагорба, на який я видирався, я бачив такі самі розкішні будівлі різних архітектурних стилів, побудовані з найрізноманітніших матеріалів, такі самі густі острівці вічнозелених рослин, дерева, котрі аж вгиналися від цвіту, і деревоподібні папороті. Сріблястими кольорами виблискувала вода. Вдалині виднілися блакитні хвилясті пагорби, які на обрії поступово розчинялися в прозорому небі. Тоді мою увагу привернула наявність кількох круглих колодязів. Деякі з них, як мені здалося, були дуже глибокі. Один містився біля стежки до вершини пагорба, якою я прогулювався у перший день. Так, як і в інших колодязів, у нього був дивно карбований бронзовий обідок, а від дощу його захищала невеличка баня. Коли я сидів над якимось із цих колодязів і вдивлявся в темряву шахти, то не бачив відблиску води. Навіть коли я запалював сірник, усе одно нічого видно не було. Але з глибини долинав ритмічний глухий стукіт, схожий на звук великого двигуна, а з того, як рухалось полум’я сірника, я визначив, що у шахту колодязів надходить стійкий потік повітря. Тоді я кинув ув один із них шматок паперу і побачив, що він не спустився повільно, гойдаючись із боку в бік, а був миттєво всмоктаний усередину.

За деякий час я вирішив, що ці колодязі якось пов’язані з високими баштами, розкиданими по пагорбах, бо над ними часто можна було побачити мерехтіння повітря, схоже на те, яке інколи буває у спекотний день на випеченому сонцем узбережжі. Усе це привело мене до припущення про розгалужену систему підземної вентиляції, хоча важко було зрозуміти, з якою метою вона створена. Спочатку я вважав, що вона, мабуть, має якийсь зв’язок із санітарією цих людей. Такий висновок був логічним, але абсолютно не відповідав дійсності.

Тут я повинен сказати, що за все моє перебування у цьому реальному майбутньому я дуже мало дізнався, наприклад, про каналізацію, зв’язок, засоби транспортування й інші зручності. В деяких описах утопій і майбутніх часів, які мені траплялося читати, усе описувалось дуже детально — будівлі, суспільний устрій тощо. Однак такі подробиці дуже легко описати, якщо весь світ умістився в чиїйсь уяві. А для справжнього мандрівника у часі, який опинився в такій обстановці, як я, деталі абсолютно недоступні. Уявіть собі чорношкірого жителя Центральної Африки, який побував у Лондоні й розповідає про нього своїм товаришам по племені! Що він знатиме про роботу залізниці, про суспільні рухи, про те, як діє телефон або телеграф, про службу доставки, поштові перекази тощо?