Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

До пестощів їхніх Скарлет було байдуже, а ось компліменти тішили її самолюбство. У Тарі вона ні від кого не чула стількох приємних слів на свою адресу. Адже Мамка тільки й знала, що вибивати з неї зарозумілість. Малий Вейд тепер перестав бути тягарем для неї, бо всі, хто мешкав у домі - і чорні, й білі,- а також сусіди обожували малюка, і одне поперед одним хапалися потримати його на колінах. Особливо Мелані була від нього без пам’яті. Вона захоплювалася ним, навіть коли він дико верещав, і приказувала:

- Золотко миле! Як би я хотіла, щоб ти був моїм сином!

Часами Скарлет було важкувато стримувати свої почуття, бо вона все так само вважала, що тітонька Туп страшна дуринда, і безтямне патякання й варнякання старої нестерпно дратувало п. І дедалі більшала в ній ревнива неприязнь до Мелані, аж іноді, коли та, сяючи від любові й гордості, починала говорити про Ешлі або читати вголос його листи, Скарлет мусила раптом виходити з кімнати. Але в цілому життя тут видавалося їй досить приємним, наскільки це дозволяли обставини. В Атланті все-таки було цікавіше, ніж у Саванні, Чарлстоні чи Тарі, і, крім того, через численні незвичні обов’язки, що їх накинула війна, не дуже лишалося й часу розмірковувати і нудитись. Подеколи тільки, загасивши свічку і припавши головою до подушки, вона зітхала й думала: “От якби Ешлі не був одружений! І якби я не мусила доглядати поранених у цьому клятому шпиталі! І якби мені можна було завести кавалера!”

Догляд за пораненими з самого початку викликав у неї цілковиту відразу, але вона не змогла ухилитись від цієї повинності, бо ж обидві дами, місіс Мід і місіс Меррівезер, таки затягли її до своїх комітетів. А це означало чотири рази на тиждень, зав’язавшись косинкою, накинувши довгий фартух від шиї до подолу, вирушати вранці до задушливого й смердючого шпиталю. Усі заміжні жінки в Атланті, як молоді, так і старі, працювали по шпиталях, і то з таким запалом, що здавалися Скарлет просто фанатичками. Вони не сумнівалися, що й вона так само одержима патріотизмом, і були б страшенно вражені, дізнавшись, як мало її обходить війна. Аби не повсякчасні страхи, що Ешлі можуть убити, до війни їй було б байдужісінько, а поранених вона доглядала тільки тому, що не знала, як цього спекатись.

Звісно, нічого романтичного ця робота не мала. Стогони, марення, смерть, сморід - ось із чим зіткнулася там Скар- лет. У шпиталях було повно брудних, зарослих, покритих нужею, засмерділих солдатів з такими гидкими ранами, що нормальну людину просто вернуло від цього видовища. Шпиталі просякли наскрізь гангренозним духом, він бив їй у ніздрі ще знадвору, а солодкавий нудотний запах в’ївся їй у руки й волосся і допікав навіть уві сні. Невгавно бриніли й гули мухи, москіти, комарі - вони хмарами літали по палатах і так дошкуляли пораненим, що ті кляли їх або безсило схлипували, а Скарлет, сама чухаючись від їхніх укусів, до того запекло вимахувала пальмовим віялом, аж їй плечі зводило, і подумки посилала всіх поранених під три чорти.

А ось Мелані наче й не вадили ні сморід, ні рани, ні оголені тіла - Скарлет навіть дивувалася: оце така вона несмілива й скромна! Часом, тримаючи миску з інструментами, поки доктор Мід ампутував заражену гангреною кінцівку, Мелані біліла мов стіна. Раз після такої операції Скарлет побачила, як вона у комірчині для білизни тихенько виблювала в рушник. Але на очах у поранених вона незмінно була стримана, бадьора й сповнена співчуття, і в шпиталі її прозвали “янголом милосердя”. Скарлет була не від того, щоб і їй дали такий титул, але для цього вона мусила б доторкатися завшивілих тіл, лізти рукою в горло до знепритомнілого, перевіряючи, чи не задушився він жувальним тютюном, перев’язувати кукси, вибирати личинки мух із загноєних ран. Ні, доглядати поранених - то не для неї!

Може, це все було б терпиміше, якби вона могла напускати свої чари на тих, хто вже видужував, бо ж чимало їх і собою були показні, і з добрих родин, але її вдівство виключало таку можливість. Догляд за пораненими на цьому етапі покладався на молодих панн, яких не допускали до тяжко хворих, аби вони там не побачили чогось неподобного для свого дівоцького стану. Не зв’язані ні шлюбом, ані вдівством, вони чинили спустошливі набіги на напіводужалих, і навіть позбавлені будь-яких приваб дівчата без особливих зусиль знаходили собі наречених, що з прикрістю констатувала Скарлет.

Окрім тяжко хворих або серйозно поранених чоловіків, усе товариство Скарлет становили жінки, і це дуже її дратувало, бо вона не любила осіб своєї статі й не довіряла їм, та й просто нудилася з ними. А проте тричі на тиждень у надвечірні години їй доводилося відвідувати швацькі гуртки й бандажні комітети приятельок Мелані. Дівчата, з якими вона там зустрічалася, знали Чарлза і були дуже уважні й люб’язні з нею, особливо Фенні Елсінг і Мейбел Меррівезер, дочки відомих у місті дам-удовиць. Але у ставленні їх до неї проступала така підкреслена шанобливість, наче вона була вже літня дама й прожила всі свої кращі літа, а постійне їхнє базікання про танці й кавалерів викликало в ній заздрість і обурення, що вдівство позбавляє її усіх цих розваг. Та вона ж утричі гарніша за Фенні й Мейбел! І яка несправедливість панує в житті! Це ж безглуздя вважати, ніби серце її поховано в могилі, коли насправді зовсім не так. Коли серцем вона у Вірджинії, там, де Ешлі!

Але, незважаючи на всі ці недогоди, Атланта їй неабияк сподобалась. І збігали тижні за тижнями, а про повернення до Тари у неї і думка не зринала.

РОЗДІЛ IX

Того літнього ранку Скарлет сиділа біля вікна своєї спальні й зажурено спостерігала за фургонами й колясками, в яких було повно життєрадісних дівчат, дам старшого віку й військових, що їхали Персиковою дорогою до лісу набрати зеленого гілля для оздоблення вечірнього доброчинного базару на користь шпиталів. Червоняста дорога під аркою високих дерев, крізь листя яких де-не-де цідилося сонце, лежала вся у плямах світла й тіней, а копита коней