read-books.club » Гумор » Язиката Хвеська 📚 - Українською

Читати книгу - "Язиката Хвеська"

215
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Язиката Хвеська" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: Гумор. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 59 60 61 ... 67
Перейти на сторінку:
обох.

Просто так. Про всяк випадок.

Але полонений заспокоював себе тим, що в такому разі взагалі не треба виходити з дому: раптом на голову впаде цеглина, шалений водій на повному ходу заїде на тротуар і зіб'є всіх, хто йтиме по ньому чи літак упаде просто з неба прямо на нього.

— Я тобі, Максим Бойко, навіть пропозицію зроблю. Від себе, аби ти швидше думав, — Муса справді поміняв тон, тепер говорив абсолютно примирливо. — Особі, що знайшла скарб, належать невеличка сума. Не двадцять п'ять відсотків, звісно, але на тисяч десять можеш розраховувати. За збереження, так би мовити. Або навіть двадцять. Думай, баранчику: на рівному місці двадцять тисяч. Але. — він наголосив він, — це лише в разі добровільної видачі скрбу. Бо коли далі будеш таким упертим, гроші тобі не знадобляться. Навіть на ліки: мертвим ліки не потрібні.

Бойко проковтнув невидиму грудку, що утворилася в горлі.

— Мені страшно, — він зараз говорив чисту правду. — Я не герой по життю, не герой… Все б віддав, навіть до того, як ти послав цих мавп по мою жінку… Але, — він знову ковтув, — у мене нема того, що ви шукаєте. Ось це — для мене найстрашніше.

Він чекав нового удару.

Та замість того Муса відступив на середину кімнати, помовчав, дивлячись, як сонячні промені гуляють по стінах, тоді махнув рукою:

— Все. Дістав. Починайте!

Тепер він обвів помешкання чіпким поглядом.

Зупинив його на антресолях. Тицьнув пальцем.

— Мені здається, треба пошукати там. Такі лохи те бабло, яке здається їм аж надто великим, ховають або в книги, або за книгами. Сто пачок по десять тисяч баксів за книжками не розтикаєш. А там — можна. Скажи, Дебілик? — він глянув на четвертого примата.

— Моє прізвище — Білик, — нагадав той, і Бойку не без підстав здалося: його так завжди називають і він завжди виправляє, хоча на це всі плювати хотіли.

— Дякую, що нагадав, Дебіли, — підтвердив Муса висновки полоненого. — Пако, чого встали? Поклади фотку, тобі скоро живу привезуть! Вперед, за батьківщину!

Білик-Дебілик взяв стільця. Став на нього. Розчахнув дверцята антресолів. Побачив під зав'язку всякого барахла.

Максим прикипів до нього поглядом.

Голосно говорив телевізор.

Дотягнувшись до першої коробки з барахлом, Білик-Дебілик одним різким рухом скинув її на підлогу.

Помітивши, як напружився Максим, Муса задоволено кивнув.

По телевізору почався рекламний блок — пропонували виграти мільйон.

Пако копнув коробку з такою силою, що вона розламалася, і почав старанно топтатися по старих книжках, які повипали звідти. Бойко сам не знав, для чого він їх туди склав і що збирався робити з «Прапороносцями» Гончара, «Молодою гвардією» Фадеєва і особливо — зі «Що робити?» Чернишевського. Хоча назва роману зараз здалася Максимові як ніколи актуальною.

Білик-Дебілик тим часом скинув на підлогу другу коробку, потім — третю, останню.

За ними була стіна.

Запалу тишу далі порушували лише рекламні салогани з телевізора.

Помацавши в глибині антресолів рукою, ніби справді намагаючись знайти там сумку, повну грошей, Білик-Дебілик мовчки зістрибнув на підлогу, копняком перевернв стілець.

Обшук під супровід телевізора продовжився.

А Муса вирішив усе ж таки викликати сюди Котовського. Якщо вони нічого не знайдуть, нехай це станеться в його присутності.

Тим часом Іра Бойко намагалася зрозуміти, чого від неї треба чоловікові з грубими рисами обличчя, зовні схожому на поверхню якогось майстрового інструмента.

Коли вони робили ремонт і вона спілкувалася з майстрами, один із них сказав: «Тут, хазяєчко, треба рашпильком почухати», — показав їй отой самий рашпиль. Так, рашпиль — ось що нагадало їй це обличчя. А ще — типаж вишибали, розтиражований знятими в Росії бандитськими телесеріалами, які так полюбляв її тато. Сама його присутність такого типа в декораціях буржуазного офісу вже виглядала чимось аномальним. Та й дівчата-колеги здивованими поглядами обмінюються, нічого собі в Ірки знайомі…

— Вам точно мене? — про всяк випадок уточнила Ірина, хоча на весь офіс тільки вона одна відгукуваляся на Іру Бойко.

Обличчя відвідувача розтягнулося в посмішці, яка мусила, мабуть, заспокоїти молоду жінку, та замість цього зробила цього типа ще більше схожим на гобліна.

— Та вас же… Чоловік просив негайно приїхати додому. Там у нього неприємності.

Ось тут Іра повірила: якщо від імені Максима приходять такі гобліни, значить, він справді вскочив у щось недобре.

Вона далі не знала нічого про місце, де знаходиться хвалений скарб. Та щось підказало їй: неприємності в чоловіка напряму пов'язані з цією історією.

— Чому він сам не подзвонив? І ви хто взагалі?

— Давайте в коридорі поговоримо, ага?

У словах гобліна був смисл. При багатьох парах вух Ірина не хотіла дізнаватися жодних подробиць. Тому вийшла за незнайомцем, причинила за собою двері.

Вони відійшли до вікна. Посмішка далі не сходила с посіченого писку гобліна.

— Я, значить, його друг, коротше, — кострубато пояснив він. — Отакий собі друг, значить. Той самий старий друг, який кращий за нових двох! Той самий друг, якому дзвонять, коли хочуть виграти перший мільйон…, — посмішка сповзла з його обличчя. — Це я так пробую жартувати.

— У вас не виходить, — відказала Ірина.

— Нехай. — зизав плечима Рашпиль. — Дзвонити вам Максим не має можливості. І не хоче. Там таке закрутилося…

— Чому не може? Що закрутилося? — недобрі відчуття підсилилися. — Ви мене лякаєте…

— Ні, сонечко, ще не лякаю.

Тон його швидко помінявся. В порожньому коридорі слова прозвучали лиховісно. Раптом стало холодно, по Іриній спині побігли мурашки.

— Значить, так, слухай мене і роби, як кажуть, — Рашпиль стишив голос. — Краще тобі швиденько зібратися і просто поїхати зі мною до себе додому.

Це викрадення, подумалося Ірині. І жахливо те, що відбувається воно, викрадення, так буденно, серед білого дня, в офісі, повному людей.

— А якщо я…

— Кричати не треба, — випередив її Рашпиль. — Будь-який різкий рух з твого боку — і тоді в твого чоловіка почнуться справжні проблеми.

Іра глянула на наручний годиник.

Мозок працював на повних обертах.

Вона зрозуміла — у неї тільки один шанс, і за хвилину цього шансу не буде. До того ж сам Бог велів скористатися цим шансом: адже в коридор вони вийшли не на десять хвилин раніше, а саме зараз.

Вийди вони на десять хвилин раніше — і шансу б не було.

— Я все зрозуміла, — мовила вона. — Тільки мені треба в туалет. Можна?

Рашпиль простягнув руку долонею догори:

— Сюди.

— Пісяти сюди? — здивувалася Ірина.

— Мобільник сюди клади. І можеш іти, тільки швиденько. Часу мало.

«В мене — ще менше», — подумала Іра, а вголос сказала:

— Телефон у сумочці. Сумочка — в офісі, — і

1 ... 59 60 61 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Язиката Хвеська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Язиката Хвеська"