Читати книгу - "Бронзовий птах"

class="book">Славик згодився, що Генка, мабуть, правий. Мишко теж згодився. В думках у нього лишались деякі сумніви, але так хотілося вірити, що скарб тепер у них в руках, що їх пошуки щасливо закінчились, йому хотілось якнайшвидше переконатися в цьому. Він підвівся. — Не будемо гаяти часу і підемо зараз же за цим маршрутом.

Хлопці охоче погодились. Їм теж кортіло побачити місце, де заритий скарб.

— У мене крок — рівно аршин, — сказав Мишко, — так і мірятимемо. Тільки не збивайте мене.

— А лопати? — вигукнув Генка. — Треба лопати з собою взяти, інакше чим же ми копатимемо?

Але Мишко вирішив не брати лопат. Якщо їх з лопатами помітить човняр, то все загинуло. Копатимуть вони вночі. А зараз як слід запам'ятають місце і дорогу.

— Ну й даремно! — пробурчав Генка.

Йому дуже хотілося негайно ж почати копати.

Розділ п'ятдесят сьомий
Шукачі скарбів

Біля дверей у челядню вони побачили Бечку і тільки тепер згадали, що обіцяли прислати йому заміну.

— Неподобство! — кричав розлючений Бечка. — Півтори години чекаю! Це підлота по відношенню до товариша! Інший на моєму місці вже б давно втік. А ви користуєтесь моєю добросовісністю. Порядні люди так не роблять! Знущання над людиною!

Мишко сяк-так заспокоїв Бечку, відпустив його в табір і наказав прислати Ігоря. Все ще обурюючись, Бечка пішов.

З челядні долинав стогін голодного Кита. Але хлопці не звернули на нього ніякої уваги.

Мишко поклав компас на долоню і став перед фасадом обличчям на північ. Стрілка компаса стояла перпендикулярно до будинку.

— Умова, — сказав Мишко, — доки не дійдемо до повороту, жодного слова не говорити. А тепер гайда!

Хлопчики рушили. Мишко йшов попереду. Він відлічував кроки, намагаючись щоразу робити саме такий крок, який у нього дорівнює одному аршину. Це був звичайний рівний крок, який не викликав ні найменшого напруження. Разом з тим Мишко відчував, що коли він прискорить ходу, то це напруження з'явиться.

Прямо перед собою він тримав компас. А втім, сама алея вела хлопців прямо на північ.

Незабаром алея перейшла в польову дорогу. Але й вона, як вказував компас, вела точно на північ.

За точність відлічених кроків Мишко теж міг не турбуватись. Генка і Славик крокували за ним і зосереджено бубоніли цифри. Це одноманітне бубоніння заважало Мишкові, але він мовчав, боячись збитися з ліку. Кінець кінцем, коли Мишко заявив, що відлічив півтори тисячі, то в Генки виявилось дванадцять кроків зайвих, а у Славка восьми не вистачало.

Але дорога сама повертала на північний схід. Хлопці виміряли кут — сто тридцять п'ять градусів, півтора прямих кути. Так, не великим майстром на вигадки був старий граф. Далося взнаки аристократичне виродження.

Хлопці попрямували далі. Знову за Мишковою спиною почулось одноманітне бубоніння. Дорога йшла точно на північний схід. Здавалося, вона спеціально прокладена до того місця, де закопано скарб. Це була саме та дорога, якою вони з Жердяєм ішли на Голигінську гатку.

Пройшли ще версту. Дорога повернула на захід і знову під кутом сто тридцять п'ять градусів.

Генка витер з лоба піт:

— Усе йде як по маслу. Граф усе точно розписав.

— Маршрут досить примітивний, — зауважив Славик, — прямо дорогою.

— І правильно. Не захотів бити свої графські ніжки по ямах і вибоїнах.

Хлопчики пройшли ще версту на захід. Дорога круто, під прямим кутом, повернула на північ.

Нарешті вони пройшли останню версту. Дорога кінчалася біля самісінького узлісся. Далі стіною стояв ліс. Той самий, яким вони йшли на Голигінську гатку.

— Ясно, — сказав Генка, показуючи на дерева, — скарб закопано під цими чотирма березами.

Мишко і Славик теж поглянули на берези. Так, мабуть, тут. У всякому разі на цій галявині. Вона була нерівною, горбкуватою. У Мишка на мить майнула підозра, що тут уже копали, але свіжих слідів землі ніде не було, всі бугри заросли травою. Можливо, тут колись корчували пні. В усякому разі на кресленні вказано саме це місце. Отже, під одним з горбочків. Нічого, всім загоном вони тут усе перекопають. А граф, виявляється, не такий уже й простак! Всі шукають у лісі, а він закопав на самому узліссі, на зовсім видному місці, де ніхто й не догадається шукати.

Хлопці сіли на трапі. В лісі шуміли верховіття дерев, свистіли і верещали пташки. Десь далеко гавкав собака.

Генка гмукнув і прошепотів:

— А ті дурники на болоті шукають. Гей, шукачі скарбів!

— І все ж дивно, що вони копають саме в цьому лісі, — сказав Славик.

— І нічого дивного, — заперечив Генка. — Вони чули дзвін, та не знають, де він. У лісі! А де в лісі?

— А коли ми починатимемо? — спитав Славик.

— Я вважаю, відкладати не слід, — вставив Генка. — В середу ж має приїхати той тип у зеленому костюмі. А сьогодні вже п'ятниця.

— Відкладати не слід, — згодився Мишко, — але робити треба з розумом. Насамперед треба перемалювати креслення і покласти його на місце. Інакше графиня помітить і вживе застережних заходів.

— Згоден, — сказав Генка. — Але коли ж почнемо копати?

— Копати треба при свідках і представниках влади. Мало що там може бути, — заявив Мишко.

Генка був сам не свій. Як! Розповісти голові сільради? Він же зараз розповість Єрофєєву, а Єрофєєв — човняру.

— Про таку справу не скаже, — заспокоїв його Мишко. — Крім того, ми викличемо представників з повіту або з губернії.