Читати книгу - "Моряк з «Дианы»"

У Петропавловську, в будинку, де Мур квартирував, слідчий знайшов записку. Акуратно згорнута, вона лежала в шухляді стола, мабуть, не перший день. Останнє послання Мура було коротке:

«Світ мені нестерпний, і, здається, ніби я саме сонце з’їв».

Так умер зрадник Мур. Його поховали на околиці Петропавловська, і на кам’яній плиті, покладеній на могилу, хтось із моряків написав:

«Розпач призвів його до тяжких помилок. Тяжка покута їх загладила, а смерть заспокоїла нещасного. Чутливі серця! Вшануйте пам’ять його сльозою…»

Не можна сказати, щоб, дивлячись на цей напис, Головнін відчував жаль або сум. За своєю вдачею він не міг простити Мурові ні його дріб’язкового егоїзму, ні двоєдушності, ні зрадництва і мав намір, коли мічман зовсім одужає, покликати його до суворої відповідальності. А тепер у мовчанні моряків він розпізнав, що вони схвалюють останній вчинок Мура. За довгі місяці це вперше і востаннє схвалювали вони поведінку Мура.

Весняні дощі незабаром змили цей напис, і час заніс плиту піском і гряззю. Пам’ять «чорного серця» ніхто не вшанував сльозою…

Другого грудня Василь Головнін і Петро Рікорд виїхали з Петропавловська-на-Камчатці. Головнін їхав до Петербурга, а Рікорд, не зважаючи на негоду, вирішив супроводити капітана на найтяжчому відтинку дороги.

Шлях лежав на північ, через Парапольський Дол, через цю мертву, безлісу, льодову пустелю, що простяглася між Коряцьким хребтом і Пенжинськими горами.

Новий, 1814 рік вони зустріли в самому центрі Парапольського Долу, де бурі спопеляють камінь, де на добрих двісті верст кругом не було жодного кочовища.

В легкому наметі, який весь гудів од вітру, біля несмілого, похідного вогника товариші підняли чарки за тих, хто в цей час на Балтиці, на Чорномор’ї, в Охотському, в Берінговому морях несли безсонні вахти далекого суворого шляху.

Аж через місяць прибули вони в Гіжигінськ, глухе селище в гирлі Гіжигінської губи, в північно-східній частині Охотського моря, і тут Петро Іванович Рікорд попрощався з своїм командиром… Понад три тисячі верст від Петропавловська до Охотська Головнін проїхав на собаках за два місяці й дев’ять днів і, не затримуючись, вирушив у Якутськ…

Дивовижно збіглися дати його від’їзду з столиці і повернення: 22 липня 1807 року о десятій годині вечора Головнін залишив Петербург, 22 липня 1814 року о десятій годині вечора він повернувся до столиці…

Мандрівка була тривала. Сім років минуло… Який він тепер, Петербург, місто його юності, перших мрій про мандрування, про славу російського флоту?..

Уже другого дня зранку він побував на кораблях. Це були все ті самі знайомі старі кораблі-ветерани баталій із шведами… Головнін здивувався: а де ж нові судна? Невже їх перестали будувати? Він побачив матросів, що марширували вздовж набережної Неви під грізні окрики офіцерів. Це був неживий, неодухотворений, механічний стрій, що слухняно виконував завчені вправи. Обличчя матросів були бездумні, байдужі, і єдиний відсвіт почуття, який уловив на цих обличчях Головчк|н, був вираз великого терпіння й туги…

Що ж сталося за ці роки в російському флоті? Уже в перші дні свого перебування в Петербурзі Василь Михайлович зрозумів: похмура тінь временщика Аракчеєва лягла на всю російську дійсність, на армію, на флот. У середовищі флотських офіцерів Головнін зустрів солдафонів, дворян-кріпосників, які в плаваннях далі за Фінську затоку не бували, але, спираючись на свою родовитість, посіли високі пости. Він розмовляв з деким із цих любителів муштри і легко розгадав цілковиту їхню байдужість до вітчизняного флоту, до славних його бойових традицій, до великих завдань, що їх настійно диктував йому час.

Чимало лишилося у флоті й людей, палко відданих справі, людей, що пройшли бойову школу таких славетних адміралів, як Ушаков і Сенявін, але ж саме цих, рішучих, допитливих, бувалих у бувальцях моряків Олександр І і Аракчеєв побоювались; цар віддавав перевагу раболіпній покірливості перед ініціативою й мужністю, старим заскнілим порядкам перед сміливим новаторством, беззаперечному послуху начальству перед проявом волі і кмітливості. Фрунт, жорстока муштра, безглузді порядки казарм і плаців мали, як сподівалися цар і Аракчеєв, придушити найменші вияви вільнодумства, живу, самостійну думку, — протести проти деспотичного реакційного режиму.

Немов забули і цар, і временщик про подвиги російських моряків під час Вітчизняної війни 1812 року, про те, як гнали моряки французів по річці Аа до самої Мітави і захопили це місто, як під вогнем фортечної артилерії Данціга відважно виконали вони свій ратний обов’язок, як біля берегів Голландії топили й захоплювали наполеонівські судна, як славний морський гвардійський екіпаж, почавши свій шлях у Москві, одним з перших увійшов на вулиці Парижа…

Англійці, що звикли вважати себе за найкращих моряків, і ті визнавали і високу умілість, і прекрасну виучку, і доблесть російських моряків. У книжці під назвою: «Подорож до Санкт-Петербурга 1814 року з замітками про імператорський російський флот» англійський флотський хірург писав: «Взагалі, російські моряки мають усі дані для того, щоб посісти перше місце серед моряків світу, — мужністю, стійкістю, терпінням, витривалістю, енергією».

Не опікою Олександра, не поліцейським наглядом Аракчеєва, — вірністю славним традиціям адмірала Ушакова дужий був російський флот і на початку XIX століття… Та Головнін бачив, що засилля кріпосників-кар’єристів, донощиків, грубих солдафонів і казнокрадів може обернути випробувані грізні ескадри Росії на купу гнилого дерева й конопель. Протестувати? Але до кого ж звертатися? Невже до морського міністра Жана-Франсуа маркіза де Траверсе, цього прованського ділка, що втік до Петербурга в дні французької революції? Траверсе не зрозуміє та й не схоче зрозуміти: що йому, чужоземцеві, до російського флоту?

Був іще такий віце-президент Адміралтейств-колегії, граф Кушельов… Цей і досі пишався дружбою з Павлом І та не менше й своїм походженням. Ще б пак! Двох його недалеких предків, усмирителів народного повстання, повісив Разін Степан… З панським недовір’ям дивився жовчний недоук і чванливий сановник на російський флот. Він думав, що робить флотові неоціненні послуги, перекладаючи з французької мови непотрібні, застарілі посібники з морської справи…

І до цього графа Головнін, звичайно, не пішов. Не дуже потішений підвищенням до капітана II рангу, він сів писати звіти й донесення та, пам’ятаючи