Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

коли ще з Заходу було що присилати. На екрані в усій кольоровій гамі знову президія з’їзду і знову діти. Тепер діти нічні, а зранку були діти ранкові. Нічні діти обв’язують шиї сановників червоними галстуками, хоч сановники вже обв’язані ранковими дітьми. Кожен член президії бере свою дитину на руки і цілує в губи. А деякі з дітей — то вже грудасті дівчата. Найжагучіше бабенятко дістав секретар-гість. У нього вже каламутні очі, бо хильнув трохи під час перерви, до того ж він скривив нудотну гримасу, але мусить цілувати в губи нашу дитинку з непоганими цицями. Зображення йде безгучно. Хтось вимкнув звук, бо всюди вимикають звук під час таких передач.

— Може, показати вам паспорт? — питаю я занепокоєного листоношу, який з радістю позбувся би клопітної готівки.

— А ви розпишетеся його прізвищем?

— Звичайно. Я вже не раз розписувався.

Листоноша перевіряє мій паспорт, зиркаючи на каністру. Каністра, не знати чому, розвіює сумніви.

— Розпишіться, — каже чоловік, зітхнувши.

Потім відраховує мільйон двісті тисяч злотих новими банкнотами, щедро наслинюючи пальці.

— Шкода людини, — бубонить він до себе. — Раніше це був порядний дім. Але як утекла жінка, ота акторка, то почали тут всілякі збиратися. Кажуть, нібито митці. Я знаю митців. Мій шваґер порцеляну клеїть. Поки тверезий, ви не знайдете більшого митця, але як дорветься до горіляки, то кінець світу. Порахуйте, коли ваша ласка, пане.

Я вдаю, що швидко рахую. На письмовому столі в друкарській машинці закладений аркуш з кількома рядками літер. Бачу ще усілякі розпочаті рукописи, незакінчені малюнки, навіть нотний папір. Бо Ян займається багатьма мистецтвами. Точнісінько, як Леонардо да Вінчі. У малих країнах великі митці різнобічні. Чим менша країна, тим більша різнобічність.

— Порядок, — каже він, і одну тисячку я впихаю в його тверду ревматичну руку поштового функціонера.

— Красно дякую, — відповідає з полегкістю, бо відчув у мені пана, а такий не зазіхне на чужі гроші. — Бажаю доброї ночі.

Листоноша виходить, а я зачиняю двері на ключ. Скільки ж то днів і ночей провів я в цьому домі, який бував то заможним, багатим, з коньяками, лососями, дичиною, то нужденним, з останньою копійчиною, запеченою корейкою і вареними бобами! Тепер ця кімната стоїть переді мною оголена, зганьблена. Можу зазирнути в рукописи, можу відкрити шухляди письмового столу, можу сховати в кишеню гроші.

Ян був нашим старцем Зосимою. Бо, власне, ніхто не знав його молодим. Може, він узагалі не мав молодості. Може, одразу з’явився на землі сивеньким, сухим, літнім добродієм з величезним чолом, на якому з успіхом можна розмістити добрячу новелу або романтичний сільський пейзаж. До Яна приходили за моральною підтримкою, чаркою горілки або компліментом. Ніхто ніколи нічого не приносив до Яна, усі завжди щось від нього виносили.

Я підходжу до дверей ванної, делікатно стукаю.

— Я не, це я.

Тиша, навіть вода не стогнала в трубах.

— Яне, я прийшов попрощатися.

Ванна немов лежала в руїнах. Тільки ззаду за вікном завивав, зойкав і тупотів вихор.

Натискаю на клямку. Двері зсередини не зачинені. Розхиляються з легким скрипінням. На краєчку ванни мигоче вогник свічки, вигорілої майже до кінця. Великі стеаринові бурульки звисають аж до підлоги. Мабуть, лампочка перегоріла в цьому домі, де геть усе руйнується.

Стаю на якесь шмаття, розкидане по підлозі. Щойно тепер бачу, що Ян лежить у ванні. На собі має тільки сорочку, задерту так, що з-під неї видно жалюгідну голизну старої людини. Безвладні руки торкаються підібганих ніг, що облиті якоюсь рідиною, може, ліками, а, може, й рештками якогось лікеру.

І Ян дивиться на мене з-під примружених повік. Дивиться, але не реагує. Не тішиться, не соромиться, не журиться.

— Як ся маєш, Яне. Відпочиваєш? — питаю, щоб хоч якось зробити природнішою цю неприродну ситуацію.

Він мовчить, але виразно дивиться крізь оті косі шпаринки просто в очі.

Я схиляюся над ним.

— Зле почуваєшся?

Він злегка заперечує головою. Тож я сідаю на краєчку ванни поруч зі свічкою, яка вже тільки коптить.

— Може, тобі чимось допомогти?

Ян нерухомо дивиться на мене. Щоки й підборіддя вкриті білим, убогим заростом. Вогник у газовій колонці перекривлює пломінчик свічки. Змагаються кожен по-своєму.

— Знаєш, Яне, я вирішив зробити щось страшне.

Він почав рухати спеченими губами. Щойно тепер я помітив, що стіна ванни за ним обляпана блювотинням. Якоюсь жахливою речовиною зі шлунка, годованого виключно алкоголем.

Прислухаюся до його шепоту і чую:

— Ми заблукали у великому лісі нікчемності народів та окремих людей.

— Ясю, чому ти вбиваєш себе так жорстоко, протягом років?

— А ти?

— Я спокушаю долю час від часу. Коли настає найгірша година.

— Земля, тотальний розпад. Невпинна вічна агонія. Розтягнена в часі смерть. Планета смерті.

— Яне, всі ми вийшли з тебе. Ти годував нас, зігрівав, навчав цілими століттями. Що трапилось?

Стільки років я боявся Яна. Кожний свій вчинок, перш ніж його здійснити, я подумки давав йому на схвалення. Скільки разів, сказавши «так», я думав про Яна, скільки разів, сказавши «ні», я бачив перед собою його обличчя. А тепер я вже не мусив боятися. Він лежав переді мною голий, сплюгавлений, позбавлений людських рис. Навіть без отієї найсумнішої гідності, гідності вмирання.

— Ясю, я хочу вирватися в останній політ, аби впасти у льодовиту прірву. Бачиш оту каністру? Це бензин. Піду до Палацу культури, бо я вже наважився, і там з болем закінчу життя. Я, представник дурних і розумних, хитрих і наївних, шахраїв і святих. Скажи, чи варто? Чи не шкода мого нужденного життя задля прекрасних ідей?

Ян намагався ковтнути слину. Я підняв йому голову з отим срібним волоссям, що злиплося, мов мишача шерсть.

— Історія, — прошепотів він, — історія зблизька є огидною, дурною. Щойно з відстані постає трагедійною, прекрасною і величною.