Читати книгу - "Загальні засади призначення покарання за кримінальним законодавством України"

Аналізуючи практику застосування ст. 71 КК України, слід зазначити, що велике практичне значення при застосуванні цієї статті має вирішення питання про те, що являє собою невідбута частина покарання. Це питання має дискусійний характер. Так, одні науковці[426] вважають, що невідбутою частиною покарання слід визнавати:

1) покарання, від відбування якого особу звільнено з випробуванням (статті 75, 79 КК);

2) частину покарання, від якого особу звільнено умовно-достроково (статті 81, 107 КК);

3) невідбуту частину більш м’якого покарання, призначеного судом особі в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК);

4) частину покарання, від відбування якого звільнено вагітну жінку або жінку, яка має дитину (дітей) віком до трьох років (ст. 83 КК);

5) невідбуту частину покарання, замінену в порядку амністії (ст. 86 КК);

6) невідбутий строк позбавлення волі, призначений судом у порядку заміни довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк (ст. 87 КК);

7) частину будь-якого основного покарання, невідбутого засудженим;

8) додаткове покарання або невідбуту його частину за попереднім вироком.

Дехто з інших учених вважає, що невідбута частина покарання "визначається залежно від виду покарання, а також від того, реально особа відбувала покарання чи вона звільнялася від відбування покарання з випробуванням (ст. ст. 75–79 КК), або до неї застосовувалося умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 і ст. 83 КК), відбувалася заміна невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82) або застосовувалося звільнення від покарання через хворобу (ст. 84 КК), амністія, за якою осуджений частково звільнявся від покарання або йому замінена невідбута частина покарання більш м’яким покаранням, тощо"[427].

Проаналізувавши висловлені позиції, можна констатувати: найбільш повно й відповідно до положень КК 2001 р. розкрито зміст поняття "невідбута частина покарання" в постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 р. Але, разом із тим, у змісті цієї постанови не враховані положення статті 84 КК. Ґрунтуючись на аналізі положень чинного Кримінального кодексу, на нашу думку, під невідбутою частиною покарання треба розуміти:

1) покарання, від відбування якого особу звільнено з випробуванням (статті 75, 79, 104 КК), за винятком часу тримання під вартою в порядку запобіжного заходу або затримання, перебування в медичному закладі тощо,

2) частину покарання, від відбування якого особу звільнено умовно-достроково (статті 81, 107 КК);

3) невідбуту частину більш м’якого покарання, призначеного судом особі в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82, ч. 3 ст. 86 КК);

4) частину покарання, від відбування якого звільнено вагітну жінку або жінку, яка має дитину (дітей) віком до трьох років (ст. 83 КК);

5) невідбуту частину певного строку позбавлення волі, яким замінено довічне позбавлення волі (ст. 87 КК);

6) невідбуту засудженим частину будь-якого основного покарання;

7) додаткове покарання (або його невідбуту частину) за попереднім вироком;

8) покарання, від відбування якого звільнено неповнолітнього із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК);

9) невідбутий строк покарання у випадку звільнення особи через хворобу від відбування покарання (ст. 84 КК).

5. Правила призначення покарання неповнолітнім (ст. 103 КК).

Аналізуючи спеціальні правила призначення покарання, слід зупинитися також на розгляді правил призначення покарання неповнолітнім і практиці їх застосування. Ці правила вперше визначено в чинному національному кримінальному законодавстві у зв’язку з приведенням його у відповідність з міжнародно-правовими документами, які були підписані та ратифіковані Верховною Радою України.

У міжнародно-правових актах наголошується на необхідності особливого підходу до захисту дітей і підлітків. Україною було підписано міжнародний договір від 29 листопада 1985 року, за яким вона взяла на себе зобов’язання виконувати Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх ("Пекінські правила"). У § 2.1 зазначених Правил підкреслюється необхідність неупередженого їх застосування. В іншому важливому міжнародному документі — Конвенції про права дитини, прийнятій 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН у 1989 році й ратифікованій Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, — міститься гуманне положення щодо застосування до неповнолітніх запобіжних заходів та тюремного ув’язнення. Відповідно до ст. 37 цієї Конвенції "арешт, затримання чи тюремне ув’язнення дитини здійснюється згідно з законом та використовується лише як крайній захід і протягом якомога більш короткого відповідного періоду часу".

Особлива увага до питання призначення покарання неповнолітнім зумовлена значною кількістю злочинів, вчинених неповнолітніми або за їх участю. Так, у 2003 році рівень підліткової злочинності збільшився на 3,6 %. Минулого року неповнолітніми або за їх участю вчинено 33,5 тис. злочинів, з них 1,3 тис. особливо тяжких і 21,6 тис. тяжких злочинів[428].

Розглядаючи правила призначення покарання неповнолітнім, слід зазначити, що відповідно до ст. 103 КК суд повинен ураховувати, призначаючи покарання неповнолітньому, крім обставин, передбачених у статтях 65–67 КК України, умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку й інші особливості особи неповнолітнього. Виділення саме цих особливостей зумовлене закономірностями розвитку неповнолітніх, їх життєвого досвіду, певним рівнем свідомості, усвідомлення навколишнього життя, рівнем розвитку волі — здатності регулювати свою поведінку. Правопорушення та злочинність неповнолітніх є найбільш точним показником хиб у їх вихованні