Читати книгу - "Вільняк"

У вічі йому впав зубощир, що сидів на гілці трохи осторонь від решти. На відміну від інших, жовтооких та одномасних, цей скрадайло мав яскраві яро-блакитні очі та рябу масть — темно-гніді плями на снігово-білому хутрі.

Білий у плямах зубощир — тварина напрочуд розумна, але й не менш норовлива. Дуже слухняна, коли дбати за неї, але надто чутлива до грубого поводження…

— Може, цей? — запитав Рук.

— Боже борони! — відказав доглядач. — Забудь про нього! На цьому зубощирі їздив плескатоголовець Гладун Крешиіскра. Той, що наклав головою у битві під Світляковою горою. Когось іншого тварина і близько до себе не підпустить. Я тримаю її тільки з шани до старого Крешиіскри.

Проте рябий зубощир видимо зачарував Рука. Чимось нестримно вабила його манера перебирати ногами, його насторожені блискучі очі. Рук повагом рушив до звіра, і поки він ішов, інші, сумирніші зубощири терлися об нього. Лежень і доглядач загороди не відставали від Рука.

— Як його звати? — поцікавився Рук.

— Чинквікс, — відповів Крутень. — Повір мені, хлопче, у чужі руки цей звір не дасться. Він і так підпустив тебе заблизько. Дивина, та й годі!..

Рук кивнув головою і похнюпившись, але ні на мить не спускаючи з очей сторожкого зубощира, наближався до тварини.

— Чинквіксе, — лагідно озвався він. — Усе гаразд, хлопче.

Підходити до норовистого зубощира слід збоку, безперервно дивлячись йому в вічі та легенько насвистуючи…

Зубощир охижів і тужно заячав.

— Так, так, я знаю, — прошепотів Рук. — Спокійно, спокійно…

Руки слід тримати при боці тварини, голови не підводити…

— Далебі, я б тобі не радив… — почав Крутень, одначе Лежень торкнув його за руку, і він замовк.

…Нехай зубощир ознайомиться з вашим запахом…

Рук підступив до тварини ближче, потому облизнув пальці й легенько провів ними навколо тремких зубощирових ніздрів, невпинно нашіптуючи:

— Чинквіксе, Чинквіксе…

Зубощир глибоко вдихнув у себе повітря. Він уже не гріб землю і наче до чогось дослухався. Рук ледь усміхнувся і, не відводячи погляду від сторожкого зубощирового ока, нахилився до нього і тихенько свиснув.

Зубощир відсапнув, його яро-блакитні очі злагідніли. Скигління завмерло, і на зміну йому прийшов глибокий, вдоволений муркіт, народжений десь аж у надрах горлянки.

— Гарний хлопчина Чинквікс, — промовив Рук, далі почепив йому на спину сідло і затяг попругу під черевом. Весь цей час він не переставав погладжувати і лоскотати тварину. — Гарний, гарний хлопчина!..

— Оце так так! — вигукнув Крутень. — Якби не побачив на власні очі, зроду не повірив би! Скажи, а де ти навчився таких фіґлів-міґлів? — запитав він.

Тільки-но Рук повернувся до нього, як Чинквікс негайно почав тертися об хлопця, вимагаючи більшої уваги до себе. Рук погладив у кишені берестяний сувій і відповів:

— Вичитав у книжці.

Крутень із неймовірою похитав головою.

— Чудасія, та й годі!..

Тим часом за його спиною Лежень осідлав свого зубощира, гнідого з жовтожарим полиском звіра на ім’я Бельвікс, і під’їхав трюхом до Рука.

— Разюче! — промовив він. — А тепер перевірмо, як ти почуватимешся у верховітті.

Рук не став дожидати, поки його припросять удруге. Він утихомирив свого зубощира, вигідніше вмостився в сідлі й легенько ляснув поводом. Ту ж мить Чинквікс цибнув у повітря, і Рук незчувся, як уже гнав по гіллі так шалено, аж кров грала в жилах. Таке піднесення він чув хіба на «Грозовому шершні».

— Ось воно, справжнє життя, Чинквіксе! — вигукнув хлопець, будячи луну по всій Залізнодеревній галявині. — Справжнє життя!

Оточена густим кільцем високих шпичковересових та молочайошипухових дерев з їхніми застрашливими кривими й гострими колючками, Долина блудів, купалася у блідо-жовтавому світлі вранішнього сонця. День щойно займався, проте всі приготування до церемонії тут уже було закінчено.

В’юнкі, посипані жорствою стежки знов розрівняно; ставки та водоспади — очищено; кам’яні сади — прибрано, а декоративним вічнозеленим деревам з гладенькими чорними листочками надано химерних кутастих обрисів. Альтанки та алеї безмовно чекали на прибуття відвідувачів. Посеред саду розкинулась круглява галявина зі свіжоскошеними запашними травами, а посеред неї височіла вікодавня верба-галяволюб, і її могутнє гілля, мов золота завіса, звисало до самого долу.

У холодку під вербою-галяволюбом, у блискучій мантії, що вільно спадала з худеньких плечей, стояла Тиха Ласкавка — Доглядачка Саду дум. Пучки її довгих гнучких пальців були притиснуті один до одного — знак зосередження…

Ага, ось, нарешті, й вони. Величезні тонкі, як папір, вуха блудихи заворушилися, вчуваючи наближення і тих, кого викликано на Дізнання, і тих, хто просто хотів бути на ньому присутнім.

Ось заметушилися її блуди-служки, допомагаючи прибульцям продертися крізь непрохідні колючі стіни, такі густі, що жоден звук зокола не засягав усередину. Ласкавка відчувала їхній подив, коли їхньому зорові одкривалася стежка крізь підступні колючі хащі, відчувала, як вони тривожилися, помічаючи витріщені на них очі духоблудів, сіроблудів, пурхайблудів, ночоблудів. Один за одним гості виринали з присмерку колючого підліску на галявину і мружилися від світла.

Ласкаво просимо, промовила вона, і її тихенький голосок озвався у сотнях збентежених голів.

Відвідувачі ходили садом зграйками і скупчувались там, де їм було любіше. Комусь подобалося милуватись на власне