Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

Замість командувача – ревком, замість старшин, офіцерів, генералів – просто командири, замість стрільців – червоноармійці, замість синьо-жовтих розеток на головних уборах – червоні стрічки.

Замість УГА – ЧУГА.

Такий вигляд мала Галицька армія у лютому 1920 року. У розташування колись грізної армії прибув сам член ЦК КП(б)У Володимир Затонський. Він і зайнявся організацією війська по-новому. За винятком генерала Микитки, якого заарештували разом з начальником штабу німцем Густавом Ціріцом, усі інші залишилися на своїх посадах; правда, у бригадах з’явилася нова посада – комісари, які мали допомагати непевним командирам у керуванні військами. Скоро виявилося, що командири виконуватимуть лише номінальну роль, а вся влада опинилася у руках комісарів, які здебільшого були росіянами. Перші розпорядження нового командування були для галичан незвичними, явно відгонили політикою: заборона співати національний гімн, уживати прапор, герб і військові відзнаки, ненависна пропаганда комісарів проти старшин і польових священиків.

Отримав свого комісара і Юліан Головінський, який очолив новоутворену Другу бригаду, куди влилися викошені тифом ряди Шостої Равської. Дивно, але начальником штабу залишили отамана Ф. Льонера, який ніколи не приховував своєї неприязні до більшовиків.

Комісар виявився жвавим рудим євреєм, який чомусь носив чисто російське прізвище Степанов. На відміну від інших, комісар не скликав мітингів, щоб доступно пояснити новоспеченим червоноармійцям даний момент і особливо наголосити, яка почесна місія випала на їхню долю. Натомість він мотався між бригадою і штабом 45-ї дивізії, до складу якої вона й увійшла, намагаючись не пропустити жодного наказу.

Зрештою, він таки добився свого. Наприкінці березня, коли війська вже достатньо відпочили і поповнилися всіма, хто хворів і видужав, комісар Степанов з’явився перед Головінським і Льонером і випалив:

– Виступаємо.

– Куди? – обережно запитав Льонер.

– А хіба для нас важливо? Нас оточують вороги. Друзів немає. Усі хочуть задушити молоду робітничо-селянську республіку.

– Для нас важливо, – говорив Льонер. – Якщо ви пам’ятаєте, одним із пунктів нашого переходу сюди є неможливість виступу проти армій УНР.

– Коли руйнуються підвалини старого світу, національне не важливе, – відповів Степанов. – Але не турбуйтеся. Проти петлюрівців ви воювати не будете. Цих дегенератів розіб’ють інші.

Теодор Засмужний (тепер просто товариш командир) продовжував командувати сотнею, правда, у ній залишилося зовсім мало жовківчан. Решту поглинув «чотирикутник смерті». Натомість його сотня поповнилася більш радикальними тернополянами, які, здавалося, ніяк не могли зрозуміти, як вони взагалі стали червоними. Більш врівноважений Теодор спочатку остерігався, що матиме клопіт з підлеглими, але вже перші їхні дії переконали його в протилежному. Тернополяни були абсолютно непіддатливі на більшовицьку пропаганду, а коли якийсь комісар (не Степанов, інший) спробував підбурити їх на те, щоб ті скинули «старорежимних» сотників і десятників, то це закінчилося тим, що перед Степановим з’явився вигнаний з ганьбою комісар без нагана і кашкета, зате з фінгалами під очима. Галичани показали, що з ними жартувати не варто. Це, зрештою, зрозумів і Степанов, тому наказав залишити їх у спокої.

А на самому початку квітня Галицьку армію облетіла неймовірна звістка: Третій кавалерійський полк отамана Шепаровича у повному складі перейшов на сторону військ УНР Петлюри. Цей жест командування ЧУГА розцінило як удар у спину і вирішило застрахуватися від такого в подальшому. Другу і Третю бригаду в поспішному порядку відправили на захід проти польських військ; Перша бригада залишилася у резерві 14-ї армії, що унеможливило їхній контакт з супротивником.

А 20 квітня у хатину, де розмістився сотник Теодор Засмужний, неначе привид з минулого, увійшов отаман Гнат Бишко. Він зупинився на порозі, мовчки обвів поглядом компанію, яка розсілася на столом при слабому світлі гасової лампи.

– Знову п’ємо? – строго запитав він Теодора, неначе вони розмовляли лише вчора і їхня розмова стосувалася саме пиятики. – А як же революційна дисципліна? Чи ви вважаєте, що вороги Радянської влади будуть чекати, поки доблесні воїни РСЧА протверезіють?

За столом з Теодором Засмужним сиділи троє: Микита Семенович з Волиці і два десятники з Тернополя. Вони витріщили очі на прибулого. Троє знали Бишка особисто і здивувалися не так його тонові, як взагалі появі тут.

Тим не менше Засмужний підвівся з-за столу і ступив назустріч.

– Вітаю, пане корпоралю! – сказав він. – Прошу приєднатися до нас.

– Що святкуємо? – поцікавився Гнат.

– Моєму синові сьогодні виповнилося вісім років, – гордо відповів Теодор.

Вони обнялися. Бишко привітався з іншими.

– Син – це добре, – сказав він, сідаючи до столу. – Великий уже.

– Так, – згодився Теодор. – Тільки з цих восьми років я його бачив заледве три.

Він налив прибулому з фляги, підсунув тарілку з квашеними огірками.

– Ну, тоді за те, щоб ми частіше бачили своїх дітей, – сказав Бишко і залпом випив.

– Сам звідки тут? – запитав Теодор. – Ти ж був з генералом Тарнавським, коли його арештували.

– Його виправдали, – уточнив Бишко, смачно хрумтячи огірком. – По всіх статтях. А коли більшовики спробували вчинити свій суд, на цей раз, як вони говорили, справедливий, то генерал-четар просто втік. Я – птах меншого польоту, тому мене не чіпали. А сюди я попросився сам. По-перше, багато знайомих.

– А по-друге?

– Звідси найближче додому.

Він почекав, поки Засмужний розіллє залишки горілки з фляги у горнятка.

– Новину чули? – запитав Бишко.

– Яку саме? – поцікавився його земляк Іван Знайда. – Ми тут новинами і чутками лише і живемо.

– До Петлюри перейшов курінь поручника Кізюка.

Для присутніх це дійсно було новиною.

– Помаленьку втікаємо? – обережно запитав Теодор.

– Але не всі, – обережно відповів Бишко і скосив погляд на Семеновича, від чого тому стало ніяково.

Цей погляд помітив Засмужний і поспішив заспокоїти.

– Гнате, ти можеш сміливо говорити при Микиті. Ми земляки, тому довіряємо один одному.

– Тоді гаразд.

– Ти знаєш, чому вони так зробили? – запитав Знайда.

– Через генерала Микитку, – почув відповідь.

– Але ж його немає тут!

– Саме тому, – пояснював Гнат. – У військах пішов поголос, що генерала і Ціріца під контролем відправили в Москву.

– Навіщо? – врешті озвався Семенович.

– На курорт, – саркастично відказав Бишко. – Лікувати хворі нирки. Правда, вони у нього поки що здорові, але, гадаю, це ненадовго.

– Що ж робити? Де вихід? – одночасно запитали обидва Гнатові земляки.

– Дехто вже знайшов його.

– Але чому до Петлюри? Він же віддав Галичину Польщі?

– Образливо? Так? І я вважав, – говорив Бишко. – Але, друзі, Галичина і так під Польщею. Петлюра віддав полякам те, чим вони і так володіють.

– Але віддав…

– Так не навічно ж! Нічого вічного не буває.

Розв’язка наступила через декілька днів. Юліан Головінський, дізнавшись, що Гнат Бишко є тим, хто