Читати книгу - "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

Совміну, цей – міністром оборони, а ось цей «кукурудзяник» захопив керівництво партією. Ти уявляєш, цей напівграмотний шахтар керуватиме партією, яку ти разом із Леніним… Ти бачиш, дорогий Коба, які це безчесні і підлі люди! Вони всі казали тобі, що вони тебе дуже люблять, а насправді ти ж бачиш, які це злісні, жадібні до влади і підступні падлюки. Тільки я один – твій безкорисливий і вірний друг. І я зробив тобі дружню послугу, я їх заарештував.

Сталін справді тут же угледів усю компанію – в спідній білизні, в подертих сорочках, кальсонах, що сповзали, в залізних кайданах на руках і ногах. Вони стояли перед ним і тремтіли од страху. І перша ж його думка була піддати їх якійсь жахливій, повільній і мученицькій покарі. Але раптом його пронизало гостре почуття, якого раніше він ніколи не відчував. Це було почуття жалю до цих людей. Він дуже здивувався, бо нікого в житті не жалів, окрім самого себе. А зараз пожалів цих нікчемних і тремтячих од страху людей.

– Відпусти їх, Лаврентію, – сказав він і поворушив в’ялою рукою.

– Як? – здивувався Лаврентій, не поспішаючи виконати наказ. – Як я можу їх відпустити, якщо вони зрадили найдорожчу мені людину?

– Що подієш, Лаврентію? Люди загалом такі. Навіть апостоли зрадили свого Учителя.

– Тільки Іуда, – уточнив Лаврентій, – цей сучий син продався за тридцять копійок. Він був така паскудна людина. Він був, як Троцький. А інші його учні…

– Решта були такі ж, – заперечив Сталін. – Ти погано читав Євангеліє, Лаврентію.

– Я його взагалі не читав, – швидко відповів Лаврентій. – Я читаю лише те, що ти написав. Історію ВКП(б) и «Основи ленінізму».

– Це добре, – схвалив він, – але і Євангеліє тобі також не зашкодило б. Якби ти читав Євангеліє, ти, Лаврентію, звернув би увагу на те, що, коли Христа заарештували в Гефсиманському саду, всі його учні розбіглися. Усі розбіглися, – повторив він. – Так чого ж нам вимагати від цих жалюгідних, нікчемних людей? Відпусти їх, Лаврентію.

– Воля твоя, – знизав плечима Лаврентій.

Одним порухом Лаврентій зняв кайдани зі всіх заарештованих, а вони, замість вияву вдячності, раптом кинулися на нього, лежачого, з жахливим гарчанням. Лаврентій першим уп’явся йому в горлянку, і на цьому Сталін… прокинувся. Розплющив очі, але ще довго не міг прийти до тями й переконатися, що це був усього-на-всього сон.

За вікном гарчав сміттєвоз.

8

Поступово пан Калюжний настільки проникся до Чонкіна родинними почуттями, що став уважати його наче за рідного сина. Тим паче що своїх дітей у нього не було. Барбара, молодша за пана на тридцять років, була в усьому хороша, але безплідна. Калюжний навіть став думати про те, щоб усиновити Чонкіна. Але збутися цьому не судилося. На початку шістдесятих старий став відчувати незвичні нездужання, різі у шлунку і нудоту. Довго не йшов до лікаря. Нарешті з’їздив у найближче містечко Спрінґфілд.

Повернувся звідтіля блідий, серйозний, з новиною, яку повідомив Чонкіну без зайвих емоцій. Лікар Грінфілд сказав йому, що у нього рак шлунку з метастазами в легенях і кістковому мозку. Стан безнадійний. Калюжний запитав лікаря, скільки йому зосталося жити, лікар відповів: «Місяців чотири, якщо пощастить (if you are lucky)».

Калюжний поділився цим із Чонкіним, після чого обидва довго мовчали. Чонкін хотів щось сказати з цього приводу, знав, що слід щось сказати, але що саме слід сказати, придумати не міг і тому відчував страшенну незручність.

– Ось шо, – сказав Калюжний, намовчавшись. – Я хотів тебе адоптіровать, але тепер іншу думку маю. Хочу, шоб ти, коли я піду тудою, – він покрутив при цьому рукою, наче вказуючи на якийсь напрямок виходу у вигляду штопора, – женився на Барбарі. Жінка вона справна, по возрасту тобі підойде більше, аніж мені, хазяйство разом будете тримати, а шо касаємо постєлі, то сам побачиш.

Лікар дав Калюжному якісь пігулки. Можливо, завдяки їм перший місяць хворий почувався відносно непогано. Він уводив Чонкіна в курс справи, розповідав йому про тонкощі фермерської професії, про те, як визначати погоду, види на урожай, як лагодити комбайн, продавати зерно і вести витратні книги.

Іноді здавалося, що лікар помилився, але невдовзі Калюжний став марніти, жовтіти, зліг і помер рівно через чотири місяці, як і було передбачено.

Долю Чонкіна і Барбари було вирішено. Поховавши пана Калюжного, вони не стали заради пристойності вичікувати якихось строків. Якби вони зоставалися формально самотніми, то їм довелося б сплачувати набагато більше грошей на медичне страхування і на податки. Щоб запобігти цьому, вони вже через три місяці зареєстрували свій шлюб і повінчалися в церкві, де панотець Майкл взяв із кожного слово, що вони будуть разом у щасті і в горі, любитимуть і підтримуватимуть одне одного до тих пір, поки не розлучить їх смерть.

9

Барбара новим чоловіком була задоволена. Він був спокійного норову, працьовитий, в їжі невибагливий, з нею в усіх справах радився, а в ліжкові виявився невтомним. Вона була слабка на передок, а пан Калюжний, не розуміючи її страждань, своїми обов’язками нехтував через вік і по недомислію. А Чонкін у цьому вельми був здатен.

Якби його запитали і він захотів би чесно сказати, чи любить він Барбару, він міг би відповісти ствердно. Йому з нею було добре і затишно. Вона йому готує їсти, пере білизну і сорочки, утримує дім у чистоті, а в ліжку ніколи не відмовляє. Чого ж іще? Але якби запитати його, а чи відчув він хоча б раз ту радість, що охоплювала його, коли Нюра після кількох годин відсутності поверталася додому, чи ж була схожою втіха, отримувана від тілесної близькості з Барбарою, з відчуттям щастя, яке переповнювало його, коли він був із Нюрою, він навряд чи сказав би «так». Але таке щастя в декотрих людей буває лише один раз у житті, а з більшістю не буває ніколи, і вони нічого, живуть, отримуючи задоволення від того, що їм доступно.

Барбара в сексі була активною, високо задирала ноги, не сопіла і не стогнала, а голосно і щасливо сміялася і, наближаючись до вищої точки, вигукувала: «О Бой!» Тобто буквально: «О Хлопчику!» Хлопчик із великої літери, бо Хлопчиком вона називала Господа Бога.

Час від часу вони їздили на цвинтар навіщати могилу пана Калюжного. Американські цвинтарі не схожі на російські. Вони бувають чисто прибрані, але виглядають аскетично. Викладені рівними рядами невеликого розміру плити з іменами, прізвищами, датами народження і смерті, і, як правило, нічого більше. Якось Барбара припала до каменю, і Чонкін почув, але