Читати книгу - "Предок"

— Гей-гей!.. Бу-вай-та![260] — раз-по-раз долітає з лісу.

Але пісень збирачки грибів не співають, бо:

— «За піснею не вчуєш небезпеки».

— Гоп-гоп! Чу-ва-є-мо! — відгукуються хлопці та драби[261].

До ніг старої пані з сухим шелестінням злетів горішок.

— Вивериця!.. Вивірка! Ось! Ось! — радісно простягла ручки Тея.

Але пухнатий віхтик рудою блискавкою зник у листві.

— Це — гості до нас! — засвітилось усміхом обличчя пані Теофілі. — «На погощення» Божа тваринка посилає!

Підібрала вивірчин дарунок рукою в плетеному «нарукавничку», надягненому «заради гостця».

— А ось чмелик, бабуню!

— Не руш, дитино! Не полоши добрих вістей! — дивилась приязно на маленького «осіннього» чмелика, що волохатою краплиною звісився з синьої квітки кампанулі, немов дзвонив нею.

Тея з Фаїною і Раїною побігли шукати жабку-«рахкавку», що покликала їх із крислатого дуба.

А стара пані намірилась до коней і затрималась, прислухаючись до легкої хвилі, що пробігла по верховіттях. Вони шелестіли тихо, тужно роняючи мідяний лист. Нова хвиля вітру погнала в далечінь… Пані Теофіля похитала головою:

— «Лукаві дні» по радості віщують дерева! Прийде жура… як по ясному дні приходить присмерк вечоровий…

Підняла було руку на «охоронний рух» і знерухоміла, відчувши в новому шелестінні ніби далеке, похоронне «подзвіння»…

— Кому дзвонять повітряні дзвони? Мені? — болісно відбилось у серці. — Ах, Боже! Хоч би вже швидче виростала та до розуму доходила мала Тея! Сум мене обіймає: на кого покину старе «гніздо лебедине»?

І почала молитву до Святої Діви. Але вітер уже потяг у другий бік і заспівав лагідніше.

— Так не по мені дзвониш? — розмовляла з лісом, як із приятелем стара литвинка.

— Твоя правда, знову, друже зелений!.. Леч[262] призволь нам бути ясними та лагідними як ти! Це, істно[263], найліпша рада!..

Звеліла машталірові:

— Сурмити збір!

Старший доїзджаючий із гуртом радісно-втомлених псів під’їздив до пані дядини.

— Що ж там, Хрудоше?

— Та, дай Боже, — зіскочив із коня Хрудош і кинув поводи цюрі[264] — помішникові.

— Все добре, ясна пані! Стопи багато. Звірова до наших лісів хорониться. З півночі ту барзе[265] паде!

Усміхнувся ясно:

— Спокій нам пан Бог шле! Звір бо познаває[266], де іскритись[267] може. Тоно[268] борзо вепр ізбестився[269] і коні дикі толочать. Тепера спіткався з півчвартаста[270].

— Невроку. Най на пострах застрілять кілька огирів… Завтра ще тепло буде — рахкавки скрегочуть! — то най Трещула по жолуддя пошле. Та всіх! Щоб вистачило безрогам хотя до Водохреща. Бо ж виджу: букви[271] в лісі мало. Та й пора вже на зиму дороги перекопати й човни зволікти, опачини сушити…

На пасіку[272] — галявину викочувались вози з грибами.

Тея з радісним вигуком кинулась до збирачів: ще здалеку вгляділа на возі двох високих — мов із криці різьблених — журавлів.

— Піших імили! Від ключа відбились! — сповіщали всі нараз дівчата.

— Томні були веселики![273] Але не старі! Кість мняку мають — висвітлював один із дідів.

— Коли опочинок дати, то навикнуть. А чей же ніт?.. [274]

— От, не журу б імили! — трохи невдоволено промовила пані Теофіля. — Тейо! Не підставляй їм зріниці! Та й ви, дівчата, довгоносим гервісам[275] віри не доймайте!

І оглядала гриби.

— Деморацькій пригадайте, щоб не сплутала, як оноді, ліски з кружаниць під губи[276] дала!

Затрималася біля коней.

— Чи ж то ти, діду, пускав пустопаш[277] на попас? Бач, як муха побила! Так і заюшилися кров’ю! Хрудоше! Підсади но панну на «Бобрика»! — вказала на волохатого, невеличкого, татарського бахмата.

— Йди-йди! Не оскиряйся, — поманила пальцем Тею. — Така вже велика! Ось-ось буде вже сімка! Сором, як малій, поперед бабуні на сідлі тулитись!

І доглянула як унучка, вся зарум’янена з гордощів, умощувалась «сама» на коника.

Жіноцтво теж всідало на вози. Мисливці скидали до них забитих глушців. Хтось кинув зайця.

— То — шкода! Не варт вганяти по хащах! Дики й зайці самі з холодом під замок прийдуть, «горло даватимуть».

— Зима все з’їсть і ще запросить! — озвався дід-«солільник»