Читати книгу - "Фатальна помилка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ваша світлосте! Я вже і благав, і в ногах у пана Кшиштофа плазував по пилюці, як той вуж — нічого не допомогло… Тільки й мовив до мене стримано: «Вертайся назад, небораче, твій господар мою відповідь і без писаної мною власноруч цидулки зрозуміє. Мені ж не хочеться пальці чорнилом бруднити». Тож не веліть карати мене, горопашного!..
Так виправдовувався посланець, який повернувся ні з чим від Кшиштофа Арцишевського. Немирич і справді не покарав хлопця, відпустивши одним лише роздратованим порухом руки. Звісно, дратувався Юрій не тому, що старий упертюх так і не спромігся накидати кілька рядків, попри його наполегливе прохання. Просто таку відповідь справді можна було витлумачити двояко!
По-перше, пан Кшиштоф міг не відповісти тому, що не вважав за потрібне приставати до шведського війська, а по-друге — бо колись і Немирич не відгукнувся на його запрошення їхати до Голландської Бразилії, щоб збудувати справедливу державу у далеких землях за Атлантичним океаном. А віце-губернатор Арцишевський кликав дуже наполегливо… Хтозна, можливо, старий упертюх тепер мститься Юрію у такий от спосіб?
Втім, давній приятель ще по студентській лаві Андрій Вишоватий виявився значно відвертішим. Його дуже розлогий лист був, по суті, одним суцільним докором, який повторювався з різними нюансами. Проте найбільше Немиричу запам’ятались фінальні рядки:
«Колишній друже моєї юності, колись люб’язний моєму серцю! Зрозумій нарешті: які би претензії на польський трон не висував Карл Густав Шведський, але шведи на цій землі — зайди, і їхній король — також! Твій перехід на бік незваних зайд — це твоя особиста зрада інтересів вітчизни. Тому свій келих блекоти за вчинену зраду ти ще питимеш, довго питимеш…
Але прошу уклінно: не пиши більше ніяких листів іншим! Бо в кожному написаному тобою рядку міститься гірка краплина блекоти з келиха, призначеного особисто тобі. Хочеш полегшити свою власну долю? Хочеш розділити свій келих ганьби на тисячу порцій, щоб роздати їх людям?! Ти не маєш ніякого права чинити так, колишній мій друже! Пий блекоту своєї зради сам і залиш інших у спокої, не отруюй їхні життя презирством з боку тих, хто зберігає вірність королю Яну Казимиру. Якщо й досі маєш бодай дрібку совісті — зрозумієш мене й інших социніян, котрим тепер і без того важко. І більш не турбуватимеш нікого своїми нікчемними закликами до зради».
Звісно, після такої відповіді Немирич розгубився. Адже по всьому виходило, що за теперішнього лихоліття між социніянами немає єдності! Що ті, хто надіслав до нього депутацію, разом з його дружиною Ельжбетою прагнуть одного, а його давній приятель Андрій Вишоватий (а також, дуже ймовірно, і старший, значно досвідченіший товариш Кшиштоф Арцишевський) — зовсім іншого…
З одного боку — союз зі шведами заради очищення Речі Посполитої від бур’яну гріха. З іншого боку — необхідність протидії Шведському потопу заради вірності вітчизні, честі й гідності. Як сумістити ці дві несумісні лінії? Де тут особисті інтереси генерал-майора шведської кавалерії Юрія Немирича? В який момент загубилося між чужими суперечливими прагненнями омріяне царство справедливості та загального рівноправ’я, наділене прекрасними законами?..
Варто було тепер заговорити на подібні теми з його величністю, як вираз обличчя Карла Густава ставав ще більш зневажливим, ніж зазвичай, і король швидко переводив бесіду на своє:
— Дочекайтесь, генерале, моменту нашої спільної перемоги! От коли стане польський престол моїм, тоді й говоритимемо про рівноправ’я, про справедливість і все таке інше. А поки що приділяйте якнайпильнішу увагу своїй кавалерії: невдовзі може статися наступна сутичка, ваша кіннота стане нам у великій нагоді…
Те ж саме і з королівським замком у зайнятій шведами Варшаві. Та й загалом з усією країною! Мовляв, зачекайте до перемоги, тоді й подумаємо, як усе відновити та додатково причепурити. А тепер не час для наведення лоску. Буде мир і перемога — тоді, тільки тоді, не раніше!..
І ще більша зневага на обличчі, ніж зазвичай.
Між тим як прихована недовіра між людьми, так і відверта ненависть з кожним днем лише посилювалися. Зростало і розчарування від невиконаних шведами обіцянок. Схоже, це лише казочки для дурників-социніян…
А полякам як бути, якщо гору візьмуть все ж таки прибічники Яна Казимира, а не Карла Густава?! Як жити поміж людей, що зберегли вірність вічизні?! Чи таки доведеться тікати в Голландську Бразилію, як пропонував свого часу Кшиштоф Арцишевський?.. Тільки от біда: останній більше не є віце-губернатором заокеанських колоній. А як складеться доля социніянської громади на чужині без високого покровительства — хтозна!
То чи варта шкурка вичинки? Може, лишитися тут, у Речі Посполитій, пошматованій усобицями й охопленій Шведським потопом? І хай буде, як буде… як Бог дозволить, щоб було!..
Непросте питаннячко.
Тим паче, останнім часом у загальному протистоянні почала вимальовуватися ще одна сила, що могла претендувати на місце під сонцем, — козацтво. Та сама Гетьманщина, утворена за результатами Зборівського договору, безпосереднім свідком укладання якого був Немирич, набирала дедалі більшої сили й авторитету. Відбувалося це настільки стрімко, що ось просто зараз у розореному королівському палаці Варшави на козацьку депутацію очікував не хто інший, як його королівська величність Карл Х Густав власною персоною.
Очолював козацьких посланців такий собі Даниїл Олівеберг де Грекані, а якщо по-простому — то Данило Грек. Немирич не міг пригадати, чи був він присутній у Зборівському замку під час перемовин. Правду кажучи, тоді сам Юрій перебував у пригніченому настрої від прикрої поразки, тому намагався не придивлятися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фатальна помилка», після закриття браузера.