Читати книгу - "Загадковий нічний інцидент із собакою"

— Може, ви зайдете всередину, чи так і будете стояти там усю ніч? — спитав містер Шиєрс.

— Я буду жити з тобою, оскільки Батько вбив Веллінгтона садовими вилами, і я його боюся, — повідомив я.

— А щоб мені в калюжі втопитися, — сказав містер Шиєрс.

— Роджере, я тебе прошу. Нумо, Крістофере, давай зайдемо в дім, треба тебе висушити, — сказала Мати.

Я встав, зайшов у будинок, а Мати додала:

— Іди за Роджером.

І я піднявся сходами за містером Шиєрсом, там був сходовий майданчик і двері, на яких було написано Квартира С, і мені було страшно заходити в квартиру, оскільки я не знав, що там усередині.

— Заходь, бо застудишся на смерть, — сказала Мати, і, хоча я не думав, що можу застудитися й померти, все одно зайшов усередину.

— Я наберу тобі ванну, — сказала тоді вона, а я обійшов квартиру, щоби подумки скласти її карту, від чого я почувався безпечніше, квартира була ось така:

А тоді Мати наказала мені знімати одяг і залізати у ванну, а також вона сказала, що я можу взяти її рушник, який був пурпурового кольору з зеленими квітами на одному з кінців. Вона поставила перед Тобі блюдце з водою й трохи висівкових пластівців, і я випустив його у ванній кімнаті побігати. Він наклав три маленькі калі під раковиною, і я їх підібрав, спустив в унітаз, а потім знову заліз у ванну, оскільки там було тепло й приємно.

Потім у ванну зайшла Мати, сіла на кришку унітаза й спитала:

— Крістофере, з тобою все гаразд?

— Я дуже втомився, — відповів я.

— Я знаю, любий. Ти дуже сміливий.

— Так, — погодився я.

— Ти ніколи мені не писав, — сказала вона.

— Я знаю.

— Чому ти не відповідав мені, Крістофере? Я написала тобі стільки листів. Я все думала, що сталося якесь лихо або що ви переїхали, а я ніколи не дізнаюся, де ти живеш, — сказала вона.

— Батько сказав, що ти померла, — відповів я.

— Що? — спитала вона.

— Він сказав, що тебе поклали в лікарню, оскільки в тебе були якісь негаразди з серцем. А потім у тебе стався серцевий напад, і ти померла, і він зберігав усі листи в себе в спальні, у коробці для сорочок, яка стояла в шафі, а я їх знайшов, оскільки шукав книжку, у якій я писав про те, як убили Веллінгтона, але він її в мене забрав і сховав у коробці для сорочок.

— Господи боже, — видихнула Мати.

Потім вона дуже довго мовчала. Тоді видала гучний стогін, як це роблять тварини в передачах про природу, які показують по телебаченню.

Мені не сподобалося, що вона так робить, оскільки це був гучний звук, і я спитав:

— Чому ти так робиш?

Вона знову трохи помовчала, а потім сказала:

— Ох, Крістофере, мені так шкода.

— Ти в цьому не винувата, — сказав я.

— Виродок. От виродок, — промовила вона, а згодом додала: — Крістофере, дозволь мені взяти тебе за руку. Хоч раз. Заради мене. Можна? Я не буду сильно стискати.

Вона простягнула мені руку.

— Мені не подобається, коли люди тримають мене за руку, — відповів я.

— Ні. Звісно. То нічого, — сказала вона й прибрала руку, а потім спитала: — Нумо вилізати з ванни й сушитися, гаразд?

Я виліз із ванни й витерся пурпуровим рушником. У мене не було піжами, тож я одягнув білу футболку й жовті шорти, які належали Матері, але мені було байдуже, тому що я дуже втомився. А поки я цим займався, Мати пішла на кухню й розігріла мені трохи томатного супу, оскільки він був червоним.

А потім я почув, як відчинилися вхідні двері й знадвору залунав голос незнайомця, тож я замкнувся у ванній кімнаті. Я почув, як хтось сперечається, а тоді чоловік сказав:

— Мені треба з ним поговорити.

— На сьогодні з нього досить, — відповіла Мати.

— Знаю. Але мені все одно треба з ним поговорити, — наполягав чоловік.

Мати постукала до мене в двері й сказала, що зі мною хоче поговорити поліцейський, і я відімкнув двері. Вона пообіцяла, що не дозволить йому мене забрати. Тож я взяв на руки Тобі й відчинив двері.

— Ти Крістофер Бун? — спитав поліцейський, який стояв за дверима.

Я відповів, що так. Тоді він сказав:

— Твій тато каже, що ти втік із дому, це правда?

— Так, — відповів я.

—