Читати книгу - "Українські традиції"

проганяє їх і домашнє вогнище, очаг. Взагалі, вогонь Святий, – зужиті освячені речі тепер кидаються або в воду, або в вогонь; напр. шкаралущу від великодніх крашанок можна палити в вогні або кидати в річку. Так робили в давнину й зо старими церковними книгами й речами, Церковним Посудом.

Грім, посланець Неба й вогню, має цілющу силу, тому як весною вперше гримить, треба спиною обпертися об дерево чи об що інше, і спина не болітиме до нового грому в наступному році. Ібн-Фадлам свідчить, що слов'яни удар грому вважали за Суд Божий.

Коли Християнство заступило поганство, почитания вогню, проте, позосталося аж до нашого часу. Ще й сьогодні простолюддя хреститься при запалюванні ввечері лямпи чи взагалі світла, а грамотні ще й проказують: «Слава Тобі, показавшому нам Світ!» Вогонь має й благодійну силу, – Йорданською свічкою підсмалюють волосся дітям, щоб були розумні, щасливі й не страхітливі. Взагалі, первісне пошанування вогню перейшло й на церковні свічки, напр. страсна або громнична (Стрітенська) свічка боронить від грому й подає здоров'я.

Вогонь частий ще й тепер у ритуальних наших обрядах і має в них велику очищальну силу, чому через нього скакали в Купайлову ніч. Вогні Великого Четверга та Великодньої ночі – це очищення землі від нечисти. В Святу ніч під Великдень у нас часто кладуть великі вогні кругом Церкви, чим займаються головно парубки й нестарі чоловіки, – це очищення Громади від злого.

В весільному ритуалі вогонь і тепер частий, як очищальна сила. Коли молоду привозять до молодого, то її й увесь її поїзд переводять через вогонь, щоб очистити всіх, що приходять до іншого роду. Обох молодих на дорозі переводять через вогонь, а без цього молода ще не жінка, бо «не обсмалена». По першій шлюбній ночі відбувається обряд «смалити молоду»: жінки за селом кладуть вогонь і скачуть через нього з молодою (Вовк: «Студії»).

Особливо велику силу має живий вогонь, цебто добутий через тертя дерева об дерево.

Вогонь був і символом плодючосте, чому на весіллі вживаються свічки.

Відомі в нас і Прометеївські легенди, цебто оповідання, як уперше постав вогонь на землі. В одному стародавньому апокрифі читаємо: «Како огнь зачася? – Архангел Михаїл зазже огнь от зіница Господня, і снесе на землю»[179]. Так Прометея народня фантазія переробила в Архангела Михаїла.

А народня легенда розповідає таке. Одного разу «розклав чорт велике багаття. Побачивши це, Бог послав до нього Архангела Гавриїла, щоб він добув вогню. Заговорюючи чорта, Гавриїл всадив у вогонь кінця своєї залізної палиці. Коли палиця розжеврілась, Архангел відійшов, але чорт зрозумів, у чому річ, і кинувся його здоганяти, і вже був мало не здогнав. Тоді Бог сказав Гавриїлові: «Кинь палицю». Архангел кинув, палиця вдарилася об камінь, і з нього посипалися іскри. Так перейшов вогонь до каменю, і люди навчилися здобувати його звідти, вдаряючи об камінь залізом» (Вовк: «Студії»).

Протилежно вогню в народньому віруванні є й Мороз, – це старезний дід, що все морозить своїм подихом. Він дуже лютий на тих, хто не кличе його на кутю в Святий Вечір, у вечір під Різдво, і виморожує їм збіжжя на полі. Щоб того не сталося, на кутю (різдвяний вечір) завжди кличуть: «Діду Морозе, діду Морозе, – йди до нас куті їсти!»

4. Земля

Земля – наша мати, вона родить нам усе, що потрібне для життя, тому й шанування й обожування її (напр., греків Гея) пішло з дуже давнього часу. Але в слов'ян земля окремою персоніфікованою богинею не стала, хоч і надзвичайно поважалася.

Невільно без потреби бити києм по землі, бо їй болить, і це гріх. На Духів день земля іменинниця, і не можна тоді нічого на ній робити, напр. кия стромляти в землю, бо їй болить. В нашому Іпатієвому Літописові під 986 р. читаємо: «Аще ли земля єсть мати, почто плюєте на матерь свою?» Вираз «мати сира земля» широко скрізь відомий. Уже Іван Золотоустий IV в. зве землю матір'ю.

Землі треба конче давати спокій, і встановлено, що від Введення до Благовіщення – Свято землі: в ці дні Бог її благословляє, і вона будиться зо свого зимового сну, і будиться все, що в землі: жаби, гади й ін. По Благовіщенні вільно вже поратись біля землі. «Держімося землі, бо земля держить нас», – це стародавня наша приповідка, відколи людина осіла на землі.

Земля здавна має в нас епітети шани: Божа, праведна, Свята. Наші єретики, т. зв. стригольники (стрижії), в XIV віці навчали, щоб люди каялися Святій землі, а не Священикові. Земля буває найвірнішим свідком, тому в Україні ще й тепер при найвищій клятві, на доказ правди, їдять землю або цілують її: земля Свята, і не подарує тому, хто не дотримає слова. Тому й примовка часта: «Хоч ти землю їж, не повірю!»

В разі кривди земля може розступитися й поглинути злого чи грішника, як поглинула вона Корея, Дафана й Авірона (Числа, 16. 31—33). Ще й тепер у нас звичайне прокляття: «Бодай тебе земля поглинула!» Великого грішника по смерті Свята земля може й не прийняти, і той тиняється по землі неприкаяний (непокаяний), а бувши похований – не згниє.