Читати книгу - "Байстрючка"

— Настуню, це я тебе врятувала.

— Мені розповідали протилежне.

— Ти ж знаєш, що це брехня.

— Ні, я нічого не пам’ятаю, — уперто заперечувала Настуня.

— Ти пам’ятаєш усе, дівчино. Можеш уже не боятися. Славик — за ґратами.

— Справді? — Настуня аж підскочила на ліжку. — Це добра новина. Хоч би не втік…

— Можеш не боятися більше, — сіла на краєчок ліжка хворої й зацікавлено поглянула в її дивні за своєю красою очі, — Валерик допоміг тебе рятувати.

— Валерик… Я йому за це вдячна. Як шкода… Я винна перед ним.

— Чому?

— Онуфрій Станіславович… Він був моїм коханцем і ревнував до кожного хлопця чи чоловіка, який бодай поглянув на мене. Боявся, що я піду від нього до молодшого. За мною почав упадати Славик… А Валерик зовсім знахабнів — приходив на кожне тренування й заглядав у вікна, щоб подивитися, як я танцюю. Ось я й вирішила пожартувати над хлопцем, бо він — такий тюхтій! Знала, що дівчата з танцювальної студії донесуть про це Онуфрію Станіславовичу, і він утішиться. Я взагалі не думала, чи роблю боляче Валерику. Думала лише про себе. Зараз я усвідомлюю, що це насправді я була дебілкою…

— Ти пам’ятаєш, що зробив тобі Славик?

— Ні. Він мені вколов наркоту — аналізи показали цю бридоту в моїй крові. А те, що Славик мені заподіяв, боюся, скоро виповзе з мене… Через дев’ять місяців.

— Ти робитимеш аборт?

— Так, якщо підтвердиться, що я — вагітна. Мені не потрібно байстрюка! Хоч би від коханої людини… А так… Мені не треба.

Я криво посміхнулася й покинула її.

Усе склалося якнайкраще. Ми справді врятували Ксеньку, її матір та Валерика! Немов супергерої з дешевого бойовика. Того вечора в їхній квартирі ми пили чорний чай і згадували всі подробиці. Ксенька сиділа поруч, і я відчував її тепло, почуваючись абсолютно щасливим.

Лише надвечір повернулися до батькової хати. Уранці мені потрібно було їхати на навчання й вигадувати поважну причину, чому прогуляв пари.

— Хочеш, допоможу тобі помиритися з матір’ю? — запитав батько, коли підвозив мене до залізничного вокзалу.

— Не знаю, — згадка про матір була не з приємних.

— Це ж твоя мати! Не треба тримати на неї злість. Усе, вирішено! Ти о котрій приїжджаєш у п’ятницю додому?

— О п’ятій вечора.

— Чекайте на мене! Прийду вечеряти, — батько по-дружньому поляскав мене по плечі.

— Як хочеш, — байдуже промовив.

— Не будь таким. Вона ж твоя матір! — повторився батько.

Мусив із ним погодитися. Зрозуміло, що йому потрібно, щоб я помирився з нею. Тітка Наталка здивується, якщо я й наступні вихідні проведу в її домі.

Хай буде так.

Після останнього уроку до мене підійшла Ярина.

— Вибач, Ксенько, я помилялася. Будь ласка, не злися на мене!

Поглянула на неї. А я її любила. Вона все-таки була мені рідною душею. Проте ті часи минули. І їх не повернеш.

— Звісно, Ярино, я тобі вибачаю. Звідки тобі було знати, що моя мати — невинна? Ти ж не могла повірити мені на слово, ти ж не дурепа! А дуже навіть розумна дівчина…

— То ти справді мені вибачила? — не зрозуміла Ярина.

— Я сидітиму з тобою за однією партою. Мені там подобається. Проте не сподівайся на дружбу зі мною. Ти вже показала, що тобі довіряти не можна.

— Але, Ксенько, не злися! — переживала Ярина.

— Знаєш що, Ярино? А може, ти посидиш за останньою партою, як остання невдаха? — зненацька навіть для самої себе вибухнула. — Побачимося завтра.

Розвернулася й пішла геть. На моїх губах сама по собі виникла зловтішна посмішка. Ніхто не сміє мене ображати! Уже досить.

Ця посмішка на мені скам’яніла, я прийшла додому, не дивлячись, кинула сумку в куток і зайшла у спальню.

Мене опанувало натхнення. Я все ніяк не могла завершити свою основну картину, проте нині бачила, що потрібно зробити. Розмішала фарби й розпочала. У вухах лунав урочистий марш.