Читати книгу - "Червоно-чорне"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Від 1954 до 1960 р., ще рік по смерті мого батька, ми жили в Мюнхені.
Мій покійний батько був стомлений постійною охороною і подеколи був необережний. Він твердо вірив, що стоїть під особливою Божою охороною, і говорив: якщо мене хочуть спрятати зі світу, то знайдуть спосіб зліквідувати мене разом з охороною. Він їздив своїм автом до української католицької церкви, де підсудний вперше його побачив.
Підсудний твердить, що через вагання і докори совісті він не виконав скритовбивства в травні 1959 р. В той час було відомо, що мій батько загрожений, і тому зміцнено його охорону.
Сьогодні, в три роки по смерті мого батька, я говорю в першу чергу від імені моєї мами, яка віддала свою молодість моєму батькові та своїм дітям.
Я хочу ще повернутися до зізнань підсудного, де він говорить яким цинічним способом Сєргєй його заспокоював, кажучи, що діти Бандери будуть ще йому „вдячні“ за цей вчинок. Ця цинічна заввага вказує на те, що КГБ плянував схопити нас, дітей, вивезти нас до Совєтського Союзу, зламати наш опір жахливими способами, що там сьогодні практикуються, і зробити з нас комуністів, щоб ми засуджували нашого рідного батька. Саме таким способом пробувано виховати на комуніста сина генерала Тараса Чупринки, Головного Командира УПА, який загинув у 1950 р. в Білогорщі. Сєргєєві мусило бути ясно, що це єдиний спосіб допровадити нас, дітей, до такого ставлення.
Мій незабутній батько виховав нас у любові до Бога і України. Він був глибоко віруючою людиною і загинув за Бога та незалежну вільну Україну — за свободу всього світу.
Мій блаженної пам’яті батько, який уосіблював цей великий ідеал, залишиться провідною зіркою всього мого життя, так само як мого брата і моєї сестри та української молоді».
Виступ Наталки Бандери в Карлсруе, 15.10.1962 р., під час суду над Богданом Сташинським 81. Монах ОрганізаціїСтепан Ленкавський впродовж усієї своєї організаційної діяльності у націоналістичному русі, ще від 1920-х років, належав до провідного членства. Його характеризувала незвичайна скромність, що пізніше дало підстави членству говорити про Ленкавського як «сумління ОУН» або «аскета» чи «монаха» Організації Українських Націоналістів.
Його непомітна постать була присутньою в ідеологічних матеріалах ОУН та пропагандистській діяльності. Він був делегатом на Великі збори Організації та займав ключові пости у Проводі. Він був арештантом польських тюрем та провідником українських в’язнів в Авшвіці. За його світогляд та знання Ленкавського називали «Професором», а завдяки внутрішній інтелігентності йому вдавалося об’єднувати навколо визвольної справи людей різного фаху та політичних таборів. Якось Ярослав Стецько назвав Ленкавського «революціонером-богемістом», який вмів приєднувати до ідей ОУН та визвольної боротьби «творців пера і пензля».
«Він не був людиною рутини, він завжди шукав чогось нового, він не любив думати стандартами, трафаретами, ярликами і кліше, він спонукував інших думати і шукати якнайуспішнішої розв’язки того стратегічного становища, в якому опинилася наша нація», — писав про «Професора» Стецько.
Степан Ленкавський був автором «Декалогу українського націоналіста» й за означенням друзів, навіть якби йому не вдалося зробити ще чогось вагомого для націоналістичного руху, то й лише завдяки Декалогу його ім’я ввійшло б у список найвизначніших постатей Організації. Заповідь Декалога «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї!» виховала не одне покоління націоналістів.
Саме Ленкавський очолив Закордонні Частини (34) ОУН після смерті Степана Бандери й майже десять років (1959— 1968) керував націоналістичним рухом. Те, що сьогодні його ім’я рідко згадується є одним зі свідчень тієї скромності, яка проявлялася в щоденній організаційній праці «Професора».
«Таємницю» постаті Степана Ленкавського всього лиш в кількох рядках відкрив Микола Климишин: «Він завжди був таким членом, як цього вимагає „Декалог“ українського націоналіста-революціонера. Він був всеціло відданий Організації Українських Націоналістів і боротьбі за волю України. Він нічим іншим не жив, як працею й ідеєю ОУН. Він був видержливий і невгнутий в найтяжчих злиднях у тюрмі, чи в Авшвіці. Він нічого не мав свого. Він не мав родини, не мав рідні, ані хати. Всім для нього була ОУН, а він всеціло відданий для ОУН. Я найкраще схарактеризував би його, кажучи, що він був монахом Організації Українських Націоналістів».
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоно-чорне», після закриття браузера.