Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83"

— Божевілля!

— Самозахист!

— Я стомився…

Старий різко поклав трубку. Це вже занадто. Минуле навально котиться на нього…

Заточуючись, він спустився по сходах на вулицю.

Місто лежало в пітьмі. Не горіли великі червоні неонові вогні, не грала музика, не носились у повітрі кухонні запахи. Давним-давно закинув він фантастику механічної брехні. Слухай: що це — кроки?.. Запах! Ніби суничний пиріг… Він припинив усе це раз і назавжди.

Він підійшов до каналу, де зорі мерехтіли в тремтливій воді.

Під водою, шеренга до шеренги, мов риби в зграї, іржавіли роботи — механічні мешканці Марса, яких він створював протягом багатьох років, а потім раптом усвідомив моторошну безглуздість того, що робить, і наказав їм: один, два, три, чотири — рушати на дно каналу! І вони потонули, пускаючи бульби, як порожні пляшки. Він знищив їх усіх і не відчув докорів сумління.

У неосвітленому будиночку тихо задзвонив телефон.

Він пройшов мимо. Телефон замовк.

Зате попереду, в іншому котеджі, задеренчав дзвінок, неначе дізнався про його наближення. Він побіг. Дзвінок лишився позаду. Але на зміну прийшли дзвінки — у цьому будиночку, в тому, тут, там, скрізь! Він кинувся геть. Ще дзвінок!

— Гаразд! — закричав він у знемозі. — Гаразд, іду!

— Алло, Бартон!..

— Чого тобі?

— Я самотній. Я існую тільки тоді, коли говорю. Отже, я повинен говорити. Ти не можеш примусити мене замовкнути.

— Дай мені спокій! — з жахом вигукнув старий. — Ох, серце…

— Говорить Бартон. Мені двадцять чотири. Ще два роки минуло. А я все чекаю. І мені дедалі самотніше. Прочитав “Війну і мир”. Випив річку вина. Обійшов усі ресторани — і в кожному був сам собі офіціантом, і кухарем, і оркестрантом. Сьогоднітраю в фільмі в кінотеатрі “Тіволі”. Еміль Бартон у “Даремних зусиллях любові” виконує всі ролі, деякі в перуках!

— Перестань мені дзвонити, або я тебе вб’ю!

— Тобі мене не вбити. Спершу знайди мене!

— І знайду.

— Ти ж забув, де ти мене заховав. Я скрізь: у кабелях і коробках, в будинках, і вежах, під землею. Давай!.Вбивай! Як ти назвеш це? Телевбивство? Самогубство? Ревнуєш, еге ж? Ревнуєш до мене, двадцятичотирирічного, ясноокого, сильного, молодого… Гаразд, старий, значить, війна! Війна між нами! Між мною — і мною. Нас тут цілий полк усіх віків проти тебе, єдиного справжнього. Оголошуй війну!

— Я вб’ю тебе!

У трубці клацнуло. Тиша. Він пожбурив телефон у вікно.

В опівнічний холод автомобіль пробирався по глибоких долинах. На підлозі під ногами були складені пістолети, гвинтівки, вибухівка. Рев машин відлунював у його всохлих, зморених кістках.

“Я знайду їх, — думав старий, — знайду і знищу всіх до одного. Господи, і як він тільки може так поводитись зі мною?”

Бартон зупинив машину. Під вечірнім промінням лежало незнайоме місто. Вітру не було.

У закляклих руках він тримав гвинтівку. Дивився на стовпи, вежі, коробки будівель. Де ж заховано голос у цьому місті? Он на тій вежі? Чи на цій? Стільки років минуло!.. Він судорожно повів головою в один бік, в другий… Підняв гвинтівку-вежа розвалилася з першого пострілу.

“А треба всі, — подумав він. — Доведеться зрізати всі вежі. Я забув, забув! Надто давно це було…”

Машина рушила безгомінною вулицею.

Задзвонив телефон.

Він кинув погляд на вимерлу аптеку.

Апарат!

Стиснувши пістолет, він збив пострілом замок і зайшов усередину.

Почулось клацання.

— Алло, Бартон! Попереджаю: не намагайся зруйнувати всі вежі чи висадити їх у повітря. Сам собі переріжеш горлянку. Схаменися…

У трубці клацнуло.

Він тихо вийшов з телефонної будяки і подався на вулицю, весь час прислухаючись до невиразного гулу веж — вони все ще діяли, все ще були незаймані. Подивився на них знову і раптом збагнув: він не має права їх знищити. Припустімо, з Землі прилетить ракета, — безглузда думка, але припустімо, ракета прилетить сьогодні, завтра, на тому тижні? Сяде на іншому боці планети, хтось захоче зв’язатися з Бартоном по телефону і виявить, що зв’язок перервано?..

Він опустив гвинтівку.

— Та не буде ракети, — заперечив він собі впівголоса. — Я старий. Надто пізно…

“Ну, а якщо прийде, — подумав він, — а ти й не взнаєш. Ні, треба, щоб зв’язок був у порядку”.

Знову задзвонив телефон.

Він тупо повернувся. Прочовгав назад в аптеку, неслухняними пальцями взяв трубку.

— Алло! Незнайомий голос.

— Прошу тебе, дай мені спокій…

— Хто це, хто там? Хто говорить? Де ви? — відгукнувся вражений голос.

— Стривайте. — Старий похитнувся. — Я Еміль Бартон. Хто зі мною говорить?

— Говорить капітан Рокуелл з ракети “Аполлон-48”. Ми щойно з Землі…

— Ні, ні!..

— Ви слухаєте, містере Бартон?

— Ні, ні! Цього не може бути…

— Де ви?

— Брешеш! — Старому довелося прихилитися до стінки будки. Його очі нічого не бачили. — Це ти, Бартон, глузуєш з мене, обдурюєш мене!

— Говорить капітан Рокуелл. Ми щойно сіли в Новому Чикаго. Де ви?

— У Грін Віллі, — прохрипів старий. — За тисячу кілометрів од вас.

— Слухайте, Бартон, ви могли б приїхати сюди?

— Що?

— Нам треба зробити деякий ремонт. Чи не могли б ви приїхати нам допомогти?

— Авжеж.

— Ми на полі за містом. До завтрашнього дня доберетесь?

— Так, але…

— Що ще?

Старий погладив трубку.

— Як там Земля? Як Нью-Йорк? Війна скінчилась? Хто тепер президент? Що з вами сталось?..

— Ще буде час набалакатись, коли ви приїдете.

— Та хоч скажіть, усе гаразд?

— Все гаразд.

— Слава богу. — Старий прислухався до звучання далекого голосу. — А ви впевнені, що ви справді капітан Рокуелл?

— Сто чортів!

— Перепрошую…

Він повісив трубку й побіг.

Вони тут, після стількох років самотності — неймовірно! — люди з Землі, люди, які заберуть його з собою, назад до земних морів, гір і небес.

Бартон завів машину. Він їхатиме цілісіньку ніч.

Гуркіт мотора голосно відлунював у горах.

Цей голос! Капітан Рокуелл. Не міг же це бути він сам сорок років тому… Він не робив, ніколи не робив такого запису. А може, робив? У нападі депресії, в нападі п’яного цинізму чи не зробив одного разу фальшивого запису фальшивої посадки на Марсі ракети з вигаданим капітаном і уявлюваною командою? Він із злістю мотнув головою. Ні! Просто він підозріливий дурень. Тепер не чжс для сумнівів. Треба всю ніч, цілісіньку ніч мчати навздогін за марсіанськими місяцями. Ох, і відсвяткують же вони цю зустріч!..

Зійшло сонце. Він страшенно стомився, розтерзаний зсередини шипами і тернами. Серце тріпотіло, руки судорожно стискали кермо, але солодко втішало очікування останньої телефонної розмови:

“Алло, молодий Бартон. Сьогодні я лечу на Землю. Мене врятували!..” Він злегка всміхнувся.